— Лідо, ти вдома? — гукнув він із коридору.
Ліда встала, взяла телефон і вийшла на кухню. Андрій стояв біля холодильника, діставав сік. Він був у гарному настрої, насвистував щось.
— Андрію? — сказала Ліда рівно. — Ти зняв усі гроші з накопичувального рахунку?
Він обернувся, ковтнув соку просто з пакета. Подивився на неї оцінювально.
— Так.
— І що?
— Як «і що»? — Ліда відчула, як усередині починає закипати. — Це були наші гроші. Вісімдесят тисяч. Я їх відкладала три місяці.
— Ну ти знову починаєш? — Андрій поставив пакет на стіл і зітхнув. — Лідо, я не просто так їх узяв. Мені треба.
— На що?
— На сюрпризи. — Він посміхнувся загадково. — До свята готуюся. Хочу, щоб усе було красиво.
— Які сюрпризи? — Ліда стиснула телефон у руці. — Андрію, я відкладала ці гроші на відпустку. Ми ж домовлялися.
— Домовлялися, домовлялися… — Він скривився. — Вічно ти все хочеш контролювати. Не можу я так, розумієш? У мене своя голова на плечах. Я чоловік, я сам вирішую, куди гроші витратити.
— Це були спільні гроші! — Ліда підвищила голос. — Ти не мав права.
— Мав. — Андрій ступив до неї, його обличчя стало жорстким. — Квартира на кого оформлена?
— На нас обох.
— Рахунок чий?
— Спільний.
— Значить, і права в мене такі ж, як у тебе. Тож не лізь, гаразд?
— Ти взагалі розумієш, що в нас на картці залишилося сім тисяч? До моєї зарплати два тижні.
— Ну і що? Переживемо. — Андрій махнув рукою. — Не треба з мухи слона робити. Я все продумав, усе буде нормально.
Ліда дивилася на нього і не впізнавала. Ось він стоїть, її чоловік. Людина, з якою вона прожила чотири роки. І зараз він дивиться на неї так, ніби вона істеричка, яка заважає йому жити.
— Скажи хоча б, на що ти їх витратив? — попросила вона тихіше.
— Не скажу. — Андрій посміхнувся, але посмішка вийшла кривою. — Сюрприз же. Сама побачиш скоро. І дякую скажеш.
Він розвернувся і вийшов з кухні. Ліда залишилася стояти посеред кімнати, стискаючи телефон. Усередині піднімалася хвиля люті, але вона не могла виплеснути її назовні, вона могла тільки стояти й дихати. Повільно, глибоко.
Сюрпризи. Він готує сюрпризи. На її гроші.
Наступні два дні Ліда провела в стані тупої, глухої злості. Вона ходила на роботу, поверталася додому, готувала собі їжу, лягала спати. Андрій поводився так, ніби нічого не сталося. Він був веселий, багато часу проводив у телефоні, щось друкував, комусь дзвонив. Іноді Ліда ловила на собі його погляд, вивчаючий, вичікувальний. Він чекав, коли вона здасться і почне готуватися до свята. Але Ліда не здавалася. Вона мовчала.
Увечері 23 грудня вона розвішувала на балконі білизну. Балкон був засклений, теплий, але двері на кухню залишалися прочиненими. З кухні долинав голос Андрія, гучний, хвалькуватий.
— Мам, ну я ж тобі кажу, все буде на найвищому рівні! — Він говорив із матір’ю. Ліда завмерла, прислухаючись. — Ні, серйозно. Стіл буде гнутися. Я тут усе продумав. І… Слухай, це найкрутіше. Я всім приготував подарунки. По десять тисяч кожному. Конвертики. Так що приходьте всі, жодних відмовок.
Ліда повільно повісила останню наволочку. Руки рухалися автоматично, але в голові почали складатися цифри. «Десять тисяч кожному».
— Ти запроси Гену та Іру, — продовжував Андрій. — І Сергія з Олею. І Настю з її хлопцем. Так, усіх. Чим більше, тим веселіше. Мам, я тебе запевняю, стіл буде гнутися. І по десять тисяч на подарунок кожному.
Ліда прикрила очі. Вісім людей. Вісім помножити на десять. Вісімдесят тисяч. Її вісімдесят тисяч.
Вона увійшла на кухню. Андрій сидів за столом, посміхався в телефон. Побачивши її, він швидко попрощався.
— Все, мам. Потім передзвоню. Так, до зустрічі. — Він поклав телефон на стіл і подивився на Ліду. В його очах майнуло щось насторожене. — Ти чого?
Ліда мовчки простягнула йому свій телефон. На екрані — сторінка їхнього накопичувального рахунку. Триста двадцять дві. Історія операцій. Переказ. Вісімдесят тисяч.
Андрій глянув на екран і знизав плечима.
— Ну так. Я ж казав. Сюрприз.
— Ти запросив вісім людей на Новий рік, — сказала Ліда повільно, по складах. — І пообіцяв кожному подарунок по десять тисяч.
— Так. — Андрій встав, засунув руки в кишені. — Ну і що? Моя сім’я. Я хочу їх порадувати. На мої гроші.
— На наші, — виправила вона.
— Досить уже, Лідо! Я голова сім’ї. Я вирішую, як ми святкуємо Новий рік.
— Ти вирішуєш, — повторила Ліда. — А хто готувати буде?
— Ти, звичайно. — Андрій подивився на неї так, ніби вона запитала щось очевидне. — Ти ж у мене господиня. Ти все вмієш.
— На які гроші?
— На ті, що залишилися. — Він почав дратуватися. — Лідо, ти ж чарівниця. Придумаєш що-небудь? Не обов’язково делікатесами завалювати стіл. Головне, щоб смачно було і красиво.
Ліда стояла і дивилася на нього, на його обличчя, на якому не було ні тіні розуміння. Він справді не бачив проблеми. Він узяв її гроші, запросив гостей, пообіцяв їм подарунки і тепер чекав, що вона із семи тисяч нагодує вісім людей.
— Ти взагалі розумієш, скільки коштують продукти? — запитала вона тихо.
— Приблизно. — Андрій знизав плечима. — Ну, зроби олів’є. Там, оселедець під шубою. Це ж недорого.
— Андрію, на вісім людей потрібно мінімум тридцять тисяч, щоб зробити пристойний стіл.
— Ну, значить, зробиш простіше. — Він розвів руками. — Лідо, ну чого ти знову? Я вже всіх запросив. Не можу ж я тепер скасувати?
— Ти міг би запитати мене. — Ліда відчула, як голос починає тремтіти. — Перед тим як усіх запрошувати, запитати, чи хочу я вісім людей на Новий рік, чи можу я їх нагодувати.
— Але ти не запитав, бо знав, що я почну нити? — продовжила вона за нього.
Андрій зробив крок до неї.
— Вічно ти незадоволена, вічно в тебе проблеми. Я хочу, щоб моя мати побачила, що я відбувся, що в мене все добре, що я можу прийняти родину, нагодувати, обдарувати. Розумієш? Це важливо для мене.
— А для мене? — Ліда подивилася йому в очі. — Для мене це важливо?
— Для тебе важливо, щоб я був щасливий, — сказав Андрій жорстко. — Ти моя дружина. Ти маєш мене підтримувати, а не саботувати.
Він розвернувся і вийшов з кухні. Грюкнули двері його кабінету. Ліда залишилася стояти посеред кухні. В голові пульсувала одна думка: «Він не бачить мене. Він бачить тільки себе, свою матір, своє бажання справити враження, а я для нього — функція, господиня, яка має готувати, мовчати і дякувати за те, що він взагалі зі мною живе».
Вона підійшла до столу, сіла на стілець, подивилася на дубову дошку, яка все ще лежала на столі. «Маленький аванс до свята». Тепер усе стало зрозуміло. Дошка — це не подарунок, це аванс за роботу, яку вона має виконати. Ліда взяла дошку в руки. Важка, масивна, гарна. Вона провела пальцями по гладкій поверхні, потім поклала дошку назад на стіл.
Ні. Просто ні.
Вона встала, взяла свій телефон і вийшла з кухні. Зачинилася в спальні. Сіла на ліжко, відкрила застосунок банку. 7215 на зарплатній картці. До зарплати 13 днів. Ліда відкрила калькулятор. Почала рахувати. Продукти для однієї людини на 13 днів. Хліб, крупи, яйця, овочі. Найпростіше. Найдешевше. Вийшло 3000. Комуналка 2500. Бензин 1000. Залишається 715 на всяк випадок.
Жодних делікатесів. Жодних подарунків. Жодного свята.
Вона закрила калькулятор і лягла на ліжко, втупившись у стелю. У голові була дивна порожнеча. Навіть злості більше не було. Тільки холодне, ясне розуміння. Андрій запросив гостей. Пообіцяв їм подарунки та банкет. На її гроші. Без її згоди.
Тепер це його проблема…
Коментування закрито.