— А зараз?
— Зараз нічого не відчуваю. Просто хочу жити своїм життям. Без нього.
Тамара Ігнатівна помовчала.
— Значить, усе. Ти його кидаєш.
— Ні. Він сам усе зламав. Я просто не стала склеювати.
— Ну і яка ж ти після цього дружина? — Голос свекрухи став різким. — Зрадила чоловіка у скрутну хвилину. Вигнала з дому, залишила одного.
— Він не один, — сказала Ліда спокійно. — У нього є мати, є друзі, нехай до них і йде.
— Ти…
— Тамаро Ігнатівно, — перебила її Ліда. — Ви дзвоните мені, щоб сказати, яка я погана. Добре. Я погана. Егоїстична, черства, невдячна. Все, що хочете. Але я більше не буду терпіти. Ні його, ні вас. Прощавайте.
Вона поклала слухавку. Дихання збилося. Руки тремтіли. Ліда сиділа нерухомо, стискаючи телефон. Потім відкрила налаштування. Знайшла цей номер в історії викликів. Заблокувала.
Чайник закипів. Ліда встала, вимкнула його. Заварила чай. Сіла назад за стіл. Пила повільно, маленькими ковтками. За вікном стемніло. Місто запалювалося вогнями. Десь проїхала машина. Грюкнули двері під’їзду. Хтось крикнув щось веселе.
Ліда допила чай. Встала, вимила чашку. Витерла руки. Пройшла в спальню. Дістала з шафи халат. Пішла у ванну. Постояла під гарячим душем довго, змиваючи втому. Вийшла, витерлася, одяглася. Розчесала волосся, дивлячись на своє відображення.
Повернулася на кухню. Відкрила холодильник. Там з’явилися продукти. Вона сходила в магазин учора ввечері. Дістала курку, овочі. Почала готувати вечерю. Різала, мішала, смажила. Не поспішаючи, із задоволенням. Готувала тільки для себе. Накрила стіл на одного. Сіла. Почала їсти.
Телефон знову завібрував. Ліда глянула на екран. Алла. «Як справи? Давно не писала. Все гаразд?» Ліда набрала відповідь: «Все добре. Просто розгрібаю». «Давай зідзвонимося на вихідних?» «Звичайно. Цілую».
Ліда поклала телефон. Доїла вечерю. Вимила посуд, витерла стіл. Подивилася на кухню. Чиста, спокійна, тиха. Її кухня, її квартира, її життя.
Ліда підійшла до стіни, де все ще висіла їхня спільна фотографія в рамці. Зняла її. Подивилася на знімок. Вони обоє посміхаються, обіймаються, щасливі. Це було три роки тому, на морі. Тоді здавалося, що все буде добре. Ліда відкрила рамку, дістала фотографію. Розірвала її навпіл. Потім ще раз. Кинула обривки у відро для сміття. Рамку поставила в шафу.
Пройшла в комору. Дістала з-за коробок дубову дошку. Ту саму, що Андрій приніс на початку всієї цієї історії. Важка, гарна, дорога, марна. Ліда повернулася на кухню. Подивилася на стіну, де раніше висіла фотографія. Взяла молоток, цвях. Забила цвях у стіну. Повісила на нього дубову дошку. Дошка висіла на стіні не як кухонне начиння. Вона висіла як картина, як нагадування, як трофей.
Ліда відступила, подивилася на неї. Дошка відбивала світло лампи. Темне дерево блищало. Вона вимкнула світло на кухні. Пройшла в спальню. Зачинила двері. Лягла на ліжко. Вкрилася ковдрою. Подивилася в стелю. За вікном шуміло місто. Життя тривало. Ліда заплющила очі. Дихала рівно, спокійно.
Вона була одна. У своїй квартирі. У своєму житті. І їй було добре.
