Він підняв руки.
— Я просто поговорити.
— Говори тут.
У дворі пахло мокрою землею й чиєюсь вечерею. На дитячому майданчику рипіли гойдалки. У вікнах загорялися жовті квадрати світла. Звичайний вечір, звичайний двір, звичайне життя, яке він намагався в неї відібрати.
— Ти перемогла, — сказав Каміль.
Марія похитала головою.
— Ні. Я просто перестала програвати мовчки.
Він криво всміхнувся.
— Гарно звучить. Ірина навчила?
— Життя.
Він опустив погляд.
— Я справді хотів, щоб тобі було добре.
Марія майже повірила б раніше. Тепер лише втомлено зітхнула.
— Ти хотів, щоб мені було зручно в твоїй історії.
— Я не монстр.
— Можливо. Але ти робив чудовиські речі.
Його обличчя сіпнулося.
— Моя мати налаштувала тебе.
— Твоя мати сказала правду.
— Вона хвора.
— Хвороба не робить людину брехункою.
Каміль ступив ближче, але Марія відступила.
— Я можу оплачувати лікування твоєї матері на роки вперед, — тихо сказав він. — Без умов. Просто забери заяву.
Ось вона, остання нитка. Найтонша й найміцніша.
Марія відчула, як усередині піднялася стара паніка. Мамині ліки в пакеті раптом стали важкими, ніби там лежало каміння. На мить їй захотілося заплющити очі й погодитися. Просто щоб стало легше. Щоб не рахувати гроші, не чекати експертиз, не боятися кожного дзвінка.
Але потім вона згадала Олену в пральні. Артема з розв’язаним шнурком. Матір Каміля, яка підписувала заяву тремтячими пальцями. Себе біля скляного вікна у вежі, з каблучкою на пальці й холодом у грудях.
— Ні, — сказала вона.
Каміль дивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Ти пошкодуєш.
— Можливо. Але це буде мій жаль. Не куплений тобою.
Вона обійшла його й увійшла до під’їзду. Ліфт довго не їхав, і Марія піднімалася пішки. На третьому поверсі в неї заболіли ноги, на п’ятому перехопило подих. Але вона йшла й чомусь усміхалася крізь сльози.
За пів року справа все ще не була повністю закрита. Реальне життя не любило швидких фіналів. Але Каміль уже не керував фондом. Його рахунки й повноваження обмежили на час перевірки. Частина майна перейшла під контроль трасту, який почав оплачувати лікування підопічних напряму, без особистих розпоряджень родини. Медичний центр позбувся кількох керівників після внутрішньої перевірки. Бухгалтерка дістала умовний строк і заборону на роботу з фінансами, бо погодилася співпрацювати. Підроблені довіреності визнали недійсними.
Марія не стала багатою. Не отримала палац, машину й життя «як королева». Вона винайняла маленьку двокімнатну квартиру ближче до маминої поліклініки. Грошей вистачало впритул, але Павло допоміг їй влаштуватися адміністраторкою в юридичний центр, де вона поступово вчилася працювати з документами так, щоб більше ніколи не боятися незрозумілих рядків дрібним шрифтом.
Мати відновлювалася повільно. Бували погані дні: слабкість, дратівливість, сльози через дрібниці. Марія теж не стала колишньою одразу. Іноді вона прокидалася вночі й прислухалася, чи не клацнув замок. Іноді перевіряла шафки на кухні, хоч знала, що там нічого немає. Іноді завмирала, побачивши чорну машину у дворі.
Але поруч були люди…
