— Маріє Андріївно, годі. Розберемося, — спинив він її й повернувся до Віктора. — Одного не збагну: непридатні продукти знайшов, речі зіпсовані. Чому на смітник не відвіз? Навіщо закопав? І чому ящик узяв такий, ніби труну?
Віктор усміхнувся:
— Пожартувати вирішив. Щоб тітка побачила, до чого ця її жадібність доводить.
Натовпом прокотився сміх.
— Ну ти даєш, Вітька! Ми вже вирішили, що ти Вальку вбив. Думали, вона тут закопана!
— Валю? — розсміявся й він. — З чого б мені її вбивати? Посварилися ми, а тепер помирилися. Вона сьогодні приїхати має.
Марія веселощів не поділяла. Повернулася до дільничного й зажадала:
— Андрію Миколайовичу, саджайте його! Я через цього шмаркача мало інфаркт не дістала.
— Розберемося, — втомлено повторив поліцейський.
Віктора він і справді забрав із собою. Йшлося про п’ятнадцять діб: старенька ж могла й не пережити такого розіграшу…
