— Аліна заснула, — сказала вона, сідаючи поруч. — Температура нормальна, дихає рівно. Здається, пішла на поправку.
— Добре.
Вона помовчала, потім запитала:
— Що ти тут робив весь день?
— Готувався.
— До чого?
— До війни.
Я показав їй ями, розтяжки, засіки. Пояснив, як працює кожна пастка. Віра слухала уважно, кивала.
— Ти де цього навчився?
— Життя навчило. Армія, робота, ліс. Все стало в нагоді.
— А стріляти?
— Стріляти теж. Майстер спорту з кульової стрільби, між іншим. У молодості.
Вона присвиснула.
— Серйозний ти мужик, Миколо Петровичу.
— Який є.
Ми помовчали. Темніло швидко. Тут, в ущелині, ніч наставала раніше, ніж нагорі.
— Слухай, — сказала раптом Віра. — Я тобі дещо не розповіла.
— Що?
— Про себе. Про те, чим займалася до зони. — Я повернувся до неї. У сутінках її обличчя здавалося вирізаним з каменю. Жорсткі вилиці, прямий ніс, вперте підборіддя. — Я ж не завжди була кримінальницею, — сказала вона. — До того, як чоловік і дочки… До того, як це сталося… Я працювала. В охороні.
— У якій охороні?
— У серйозній. ЧОП «Рубіж», може, чув? Охороняли бізнесменів, банкірів, політиків. Я була інструктором з рукопашного бою. І зі стрільби теж. Десять років відпрацювала, поки дочку не народила. Потім пішла. Зайнялася сім’єю. А потім… — Вона махнула рукою.
Я дивився на неї по-новому. Ось звідки ця виправка. Ця зібраність. Цей спокій під тиском. Не просто зечка з татуюваннями. Професіонал.
— І як ти… — Я зам’явся. — Як убила…
Вона посміхнулася.
— Просто. Прийшла до нього додому, коли дочка була в лікарні. Він відчинив, думав, теща прийшла. А я… Молоток був у мене в сумці. Будівельний, важкий. Одного удару вистачило. — Вона сказала це так буденно, що у мене мурашки побігли по спині. — Не шкодую, — додала вона. — Ні секунди. Він заслужив.
— Вірю.
— І ось що я хочу сказати, Миколо Петровичу. Завтра, коли вони прийдуть, я буду поруч. Не в печері, не з Аліною. Поруч з тобою. На позиції.
— Ти не зобов’язана.
— Зобов’язана. Моє і Алінине життя на кону. Ти в нього вліз через нас. Так що не сперечайся.
Я хотів заперечити. Хотів сказати, що це небезпечно. Що вона — жінка. Що без неї Аліна пропаде. Але подивився в її очі і промовчав. Там була така рішучість, що сперечатися було марно.
— Гаразд, — сказав я. — Стріляти хоч не розучилася?
— Перевіримо.
Вночі ми по черзі чергували. Я першу половину, Віра — другу. Угрюм бродив туди-сюди, принюхувався, прислухався. Тихо було. Тільки вітер шумів у кронах, та десь пугукав пугач. Під ранок я задрімав і тут же прокинувся від дотику Віриної руки.
— Громов, чуєш?
Я прислухався. Далеко. Дуже далеко. Ледве помітний гул.
— Чую. Буди Аліну. У печеру. І не висовуватися.
Віра кивнула і зникла в темряві.
Я зайняв позицію на схилі над самою шийкою ущелини. Звідси видно все — і стежку, і ями, і розтяжки. Карабін ліг у руки звично, як продовження тіла. Серце билося рівно. Страху не було. Була тільки ясність, холодна, дзвінка. Вісім професіоналів з тепловізорами, зі зброєю, з технікою, з наказом вбивати. А тут — я. Один старий єгер з карабіном і собакою. Подивимося, хто кого.
Вони з’явилися на світанку. Спочатку я побачив рух на узліссі, метрів за триста від входу в ущелину. Потім силуети. Один, два, п’ять… Вісім людей. Ланцюгом. Йдуть обережно. Професійно йдуть. Прикривають один одного, не збиваються в купу. Я припав до прицілу. Оптика у «Тигра» хороша, чотирикратна, обличчя видно чітко. Молоді, жорсткі, зосереджені. Камуфляж, розвантаження, автомати. Серйозні хлопці. Не менти, ті так не ходять.
Високий, сивий. Той самий, що приходив на заїмку. Риб’ячі очі, тонкі губи. Шатун, треба думати. Командир…
Коментування закрито.