— Поклали?
— Ну, або покалічили. Головного точно зняв. Шатуна.
Віра кивнула.
— Я бачила. З верхньої позиції. Красивий постріл.
— Спасибі.
Я спробував сісти. Голова закрутилася.
— Вони повернуться?
— Не знаю. Але думаю, так. Відступили, щоб перегрупуватися або викликати підкріплення.
Підкріплення. Курганов. Я згадав те, що чув по рації Михея. «Якщо не впораєтеся, їду сам і закриваю питання». Значить, приїде. Особисто.
— Допоможи встати, — сказав я. — Тобі лежати треба.
— Ніколи. Треба перевірити пастки, поповнити боєзапас. Вони повернуться, і ми повинні бути готові.
Віра подивилася на мене довго. Потім простягнула руку.
— Упертий чорт.
— Сама така.
До вечора ми привели позиції до ладу. Я обнишпорив тіла вбитих найманців. Знайшов два автомати, пістолет, кілька магазинів. Негусто, але краще, ніж нічого. Рація в одного розбита кулею. Шкода, стала б у нагоді.
Аліна вийшла з печери ближче до ночі, бліда, але на ногах. Дивилася на нас, на мою перев’язану руку, на Віру з автоматом, і мовчала.
— Ти як? — запитав я.
— Нормально. — Голос слабкий, але твердий. — Я чула стрілянину. Думала, все.
— Поки не все.
Вона підійшла ближче, сіла поруч.
— Миколо Петровичу, я хотіла сказати спасибі вам за все. Якби не ви…
— Потім подякуєш, коли виберемося.
— А ми виберемося?
Я подивився на неї. Двадцять два роки. Дитина ще. А очі вже дорослі, важкі. Стільки всього пережила за два роки, скільки інший за все життя не переживає.
— Виберемося, — сказав я. — Обіцяю.
Вночі по рації, трофейній, яку знайшли в іншого вбитого, прийшла передача. Тріск, перешкоди, а крізь них голос. Спокійний, впевнений, владний.
— Єгерю! Ти мене чуєш, Єгерю?
— Чую, — сказав я.
— Думаю, ти вже знаєш, хто я.
— Знаю.
— Чудово. Тоді слухай уважно. Ти вбив моїх людей. Ти поранив Шатуна. Він тепер, може, до кінця життя шкутильгатиме. Ти створив мені дуже великі проблеми. — Голос залишався спокійним, але в ньому з’явилися металеві нотки. — Я даю тобі шанс, Єгерю. Один-єдиний. Поїдеш звідси. Почнеш нове життя де-небудь на іншому кінці країни. Забудемо все, що було.
Я мовчав.
— Не видаси? Приїду сам. Зі мною ще люди і районний прокурор, між іншим. Все буде законно. Ти — пособник втікачок-злочинниць, чинив збройний опір при затриманні. Тебе застрелять, і ніхто навіть не почухається. Ну? Що скажеш?
Я подивився на Віру. Вона сиділа навпроти, слухала. Обличчя кам’яне, непроникне. Подивився на Аліну. Та бліда, перелякана, але в очах не благання — готовність. До чого завгодно.
Підніс рацію до губ…
