Вона все-таки прийшла. Після місяців образи й мовчання Тамара Іванівна не могла лишитися вдома, коли донька й онуки їхали невідомо на скільки років. Вона не плакала, лише міцно тримала хлопців за руки. Мишко притулився до бабусі й запитав, чи скоро вони повернуться.
— Звісно, Мишеньку. Скоро, — збрехала вона й погладила його по волоссю.
Блідий Олексій стояв поруч із червоними очима. Уночі він плакав, але нікому не зізнався. Перед посадкою хлопець простягнув бабусі складений зошитовий аркуш. Удома Тамара Іванівна розгорнула записку й прочитала обіцянку писати їй щотижня. Упродовж трьох років Олексій не пропустив жодного.
Ірина обійняла матір і довго не відпускала. Андрій тримався трохи осторонь. Він розумів: для літньої жінки саме він зараз був людиною, яка забирає єдину доньку й двох онуків. Нарешті Тамара Іванівна подивилася на нього поверх Ірининого плеча й майже беззвучно сказала:
— Збережи їх.
Андрій серйозно кивнув. Іншої клятви вона від нього не вимагала.
Потяг ішов до столиці вісім годин. Хлопці, змучені раннім підйомом і прощанням, невдовзі заснули. Ірина не випускала сумку з документами й дивилася у вікно, поки назад спливали будинки, мости, заводські труби, приміські станції й нарешті ліс. Андрій знову дістав лист із консульства. Він знав кожен рядок, але перечитував його, ніби перевіряючи, чи не зник дозвіл.
Їхня попутниця, жінка середніх років із валізою, перетягнутою мотузкою, помітила іноземний штемпель і обережно запитала, чи не переселенці вони. Виявилося, вона їхала за тією самою програмою — сама, бо чоловік відмовився покидати дім, а дорослі діти вирішили лишитися. Жінка називала себе Лесею, хоч за документами була Олександрою. Її родина теж десятиліттями приховувала походження. Тепер ім’я, яке раніше намагалися не вимовляти, перестало бути причиною для страху.
У столиці Черненки пересіли в автобус до аеропорту. Мишко ніколи раніше не бачив ескалаторів, величезних табло й нескінченного потоку людей із багажем. Він ішов, розкривши рота. Олексій удавав байдужість, але його погляд виказував таку саму цікавість.
На паспортному контролі молодий співробітник довго перегортав документи, потім підвів стомлені очі:
— Квитки тільки в один бік?
— Так.
Штамп важко опустився на сторінку. Співробітник повернув паспорти й зауважив, що після цієї відмітки зворотної дороги вже не буде. Андрій нічого не відповів.
Літак заповнили лише наполовину. Політ тривав три з половиною години. Мишко сидів біля ілюмінатора. Коли лайнер піднявся над хмарами, хлопчик притулився чолом до холодного скла, довго дивився вниз, а потім запитав матір:
— Ангели живуть над хмарами чи просто в них?
Ірина вперше за останній тиждень усміхнулася:
— Мабуть, усередині.
Андрій дивився на дружину й сина. У ньому змішалися надія й тваринний страх людини, яка вже ступила з висоти, але ще не знає, що зустріне її внизу — вода чи каміння…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
