Не через сльози — Андрій не плакав. Просто в одну мить на нього навалилася накопичена втома: півтора року на фабриці, пів року нічної підготовки, безкінечні зошити й сон по чотири години. Він сів на стілець у коридорі, притис листа до колін і заплющив очі. Ірина знайшла його там за кілька хвилин. Прочитала документ, присіла поруч і довго тримала чоловіка за руку.
Невдовзі Андрія прийняли молодшим інженером до місцевої фірми «Руденко і партнери», що проєктувала промислове обладнання. Збіг назви з колишнім прізвищем матері здався йому знаком, хоч у прикмети він ніколи не вірив. Нова зарплата майже втричі перевищувала фабричну. У перший робочий день Андрій надягнув чисту сорочку, довго вовтузився з краваткою й зупинився перед дзеркалом. На нього дивився чоловік із посивілими скронями й стомленими очима. Два роки тому ця людина чекала біля заводської прохідної грошей, які затримували місяцями; тепер вона йшла до інженерної компанії з портфелем у руці.
В офісі він прийшов раніше за всіх. Провів долонею по чистому креслярському столу, розклав олівці й кілька хвилин просто сидів у тиші. Перше доручення було скромним і не відповідало його колишньому досвіду, однак Андрій виконав його з такою ретельністю, ніби від розрахунку залежав увесь проєкт. Він заново звикав не лише до місцевих норм, а й до поваги колег, які ставили запитання про його рішення й справді слухали відповіді.
За три місяці родина купила перший автомобіль — уживаний сріблястий, шестирічний, із великим пробігом. Він коштував усіх заощаджень. Ірина сумнівалася, чи не краще зберегти гроші на непередбачений випадок. Андрій відповів, що нові заощадження ще з’являться, а машина потрібна вже зараз.
Пригнавши автомобіль у двір, він заглушив двигун і довго не виходив. Тримав руки на кермі, згадував старий трамвай, що ламався через день, і Ірину, яка несла важкі сумки з ринку через увесь район. Його батько пропрацював на заводі сорок років і жодного разу не мав машини. Андрій розплющив очі, знову завів мотор і поїхав до готелю.
Ірина вийшла після зміни, побачила чоловіка за кермом і зупинилася. Потім засміялася — вільно, дзвінко, без тієї звичної обережності, з якою раділа останні роки…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
