— Так. Вона моя мати. Єдина. Я не можу її покинути. Вона сама, вона хвора. Якщо ми поїдемо зараз, вона не витримає.
— А я маю витримати?
Денис потер обличчя долонями.
— Ти сильна.
Поліна дивилася на нього, не вірячи.
— Тобто я сильна, тому мене можна ламати далі?
— Я не це сказав.
— Саме це.
— Поліно, будь ласка. Давай спробуємо. Вона пообіцяла змінитися.
— Пообіцяла, — повільно повторила Поліна. — І ти віриш?
— Я хочу вірити.
Поліна взяла чашку, підійшла до мийки й вилила холодний чай.
— Добре, — сказала вона. — Давай спробуємо.
Денис полегшено видихнув і обійняв її.
Поліна стояла нерухомо. Не підняла рук, не притулилася до нього. Усередині ніби обірвалася остання нитка.
Наступного дня Галина Павлівна влаштувала вечерю на трьох. Накрила стіл святковим посудом, приготувала улюблені страви Дениса, навіть поставила серветки, які зазвичай берегла для особливих випадків.
За столом вона була підкреслено ввічлива. Питала Поліну про роботу, пропонувала добавку, хвалила салат. Денис помітно розслабився, ніби вже повірив, що буря позаду.
Наприкінці вечері Галина Павлівна поклала долоні на стіл і подивилася на невістку.
— Поліно, я хочу попросити в тебе пробачення. Офіційно. Я була неправа. Страх затуманив мені розум. Я боялася втратити сина й повелася жахливо. Пробач мені.
Вона дивилася просто. Голос звучав майже щиро. Майже.
— Я пробачаю, — сказала Поліна.
Денис поклав їй руку на плече.
— Бачиш? — з полегшенням промовив він. — Усе налагодиться.
Поліна усміхнулася.
Але всередині знала: нічого не закінчилося.
Перший удар прийшов за два дні.
На робочу пошту Поліни надійшов лист із незнайомої адреси. Тема була нейтральна: «Питання щодо проєкту». Вона відкрила його й прочитала короткий текст.
Їй писали, що відомо про її неофіційні доходи. Радили терміново привести все до ладу, інакше відомості можуть потрапити туди, куди їй би не хотілося. Підпису не було. Контактів теж. Просто погроза, загорнута в діловий тон.
Поліна закрила лист і глибоко вдихнула.
Отже, Аркадій попереджав не просто так.
Увечері прийшло повідомлення від Валентини:
«Я чула, ти пробачила Галю. Це мудро. Але май на увазі: якщо ти все ж вирішиш воювати, сім’я стане на її бік. Ти залишишся сама. Подумай».
Поліна не відповіла. Поклала телефон на стіл і подивилася у вікно. За шибкою вже стемніло, ліхтарі розпливалися жовтими плямами на мокрому асфальті.
Вони оточували її. Спершу м’яко — через умовляння. Потім жорсткіше — через погрози. Що буде далі?
Далі прийшла тітка Віра.
Вона з’явилася наступного дня, коли Поліна була вдома сама. Галина Павлівна пішла у справах, Денис був на роботі. Віра подзвонила у двері, і Поліна, не подумавши, відчинила.
— Здрастуй, мила, — усміхнулася Віра. — Можна зайти? Поговорити треба.
Поліна мовчки пропустила її.
Віра пройшла на кухню, сіла за стіл так упевнено, ніби прийшла до себе додому.
— Я довго думала, чи варто втручатися, — почала вона. — Але ти молода, гаряча. Можеш наламати дров.
— Про що ви?
— Про Галю. Ти дарма з нею воюєш. Так, вона винна. Але в сім’ї всяке буває. Головне — не руйнувати.
— Я руйную?
— А хто? Ти зі своїми записами, роздруківками, викриттями виставила її перед ріднею посміховиськом. Тепер її ніхто поважати не хоче. Аркадій злиться, Валентина холодна. Навіть мені соромно на неї дивитися, хоча я сама дурепою виявилася.
Поліна схрестила руки на грудях.
— Я захищалася.
— Захищалася? — Віра всміхнулася. — Захист — це зупинити удар. А ти влаштувала публічну страту.
— Вона на це заслужила.
— Можливо. Але тепер вона загнана в кут. А загнаний звір небезпечний. Поліно, я тобі по-доброму кажу: відступи. Відмовся від претензій, помирися остаточно. Інакше Галя тебе знищить.
— Чим?
