Віра нахилилася ближче.
— У неї є знайомі в різних службах. Вона може нашептати, що ти неблагонадійна, що живеш на незрозумілі гроші, що в майбутньому тобі не можна довіряти дітей. Перевірки, комісії, розмови. Воно тобі треба?
Поліна відчула, як холодок пробіг спиною.
— Це божевілля.
— Це життя, мила. Я добра тобі бажаю. Не зв’язуйся з Галею. Вона сильніша, ніж здається.
Віра підвелася й пішла.
Поліна залишилася сидіти на кухні з тремтячими руками.
Вони тиснули з усіх боків. Гроші. Сім’я. Репутація. Майбутні діти, яких у них ще навіть не було. Вони готові були використати що завгодно, аби змусити її замовкнути.
Увечері Поліна відкрила свої сторінки в соцмережах. Під останньою фотографією з’явилися коментарі від незнайомих людей.
«На вигляд мила, а кажуть, характер жахливий».
«Це та, що свекруху до лікарні довела?»
«Шкода чоловіка. З такою жити — кара».
Коментарі були однотипні, злі, написані ніби за одним шаблоном. Їх ставало дедалі більше.
Поліна закрила застосунок.
Отже, дісталися й до інтернету.
Денис повернувся пізно. Виглядав виснаженим. Сів поруч із Поліною на диван і довго мовчав.
— Мама каже, ти відмовилася від претензій, — нарешті сказав він.
— Я цього не казала.
Він повернувся до неї.
— Як не казала?
— Я сказала, що пробачаю. Але не сказала, що не піду далі, якщо тиск триватиме.
— Поліно, ти ж обіцяла дати шанс.
— Дати шанс — не означає дозволити себе добити.
— Про який тиск ти говориш?
Вона мовчки простягнула йому телефон. Показала лист із погрозою. Повідомлення Валентини. Коментарі під фотографією.
Денис читав, і з кожним рядком обличчя його ставало блідішим.
— Це не мама, — тихо сказав він. — Вона б не стала.
— Тоді хто?
— Може, хтось із рідні. Аркадій, Валентина. Вони хочуть її захистити.
— Мене залякують, Денисе.
— Я поговорю з ними.
— І що скажеш? Щоб вони не ображали твою дружину? Вони не почують. Для них ти все ще хлопчик, який має слухати матір.
Денис схопився й пройшовся кімнатою.
— Я не знаю, що робити. Я розриваюся. Мама хвора, ти в постійній напрузі. Я не справляюся.
— Тоді обери, — жорстко сказала Поліна. — Мене або її. Третього немає.
— Я не можу обирати.
— Можеш. Просто не хочеш.
Він зупинився, довго дивився на неї, потім мовчки вийшов. За хвилину грюкнули вхідні двері.
Поліна залишилася в темній кімнаті. За вікном ішов дощ. Краплі стукали по шибці, ніби відраховували час.
Вона розуміла: зараз програє. Галина Павлівна і її рідня стискали довкола неї кільце. Тиснули через Дениса, через погрози, через чужі коментарі й сімейні розмови. Вони діяли повільно, розважливо, певні, що час на їхньому боці.
Поліна відкрила теку з доказами. Записи, скриншоти, роздруківки — усе було при ній. Але чи достатньо цього?
Вона ввімкнула ноутбук і почала шукати інформацію: як захиститися від наклепу, куди звертатися, які докази потрібні, як діяти, якщо триває цькування. Читала до глибокої ночі, доки очі не почали заплющуватися самі.
Уранці прийшло повідомлення з незнайомого номера.
«Поліно, це Марина, колишня дружина Аркадія. Я знаю, через що ти проходиш. Галя робила зі мною щось подібне. Якщо хочеш поговорити, подзвони. Я можу допомогти».
Поліна довго дивилася на екран.
Це могла бути пастка. Ще одна спроба витягнути з неї слова, які потім обернуть проти неї.
Але це могла бути і справжня допомога.
Вона набрала номер.
Гудок. Другий. Третій.
— Алло? — озвався жіночий голос.
— Марино?
— Так. Поліно?..
