— писала Галина Павлівна.
«Яку?»
«Скажеш, що бачила, як моя невістка виносила з квартири дорогі речі».
«Але я такого не бачила».
«Неважливо. Просто скажеш. Я тобі заплачу».
«За брехню?»
«За допомогу».
Віра погодилася.
Поліна закрила ноутбук. Руки тремтіли, серце билося так гучно, ніби цей звук міг почути весь дім.
Галина Павлівна не просто підозрювала її. Вона планувала знищити. Холодно, заздалегідь, без вагань. Вона вже руйнувала стосунки власного сина й збиралася зробити це знову.
Поліна підійшла до вікна. За шибкою йшов дощ. Сірі дахи блищали, двір був порожній, краплі стікали склом нерівними доріжками.
Вона стояла так кілька хвилин. Потім узяла телефон, відкрила банківський застосунок і подивилася на баланс. Там лежала велика сума, накопичена за останні тижні.
Поліна переказала гроші на рахунок, з якого могла зняти готівку. Наступного дня пішла до банку й забрала всю суму. Щільні пачки купюр лягли в сумку важким прямокутником.
Удома Галина Павлівна була на кухні. Поліна пройшла повз неї мовчки й залишила сумку на дивані у вітальні. На видному місці.
Свекруха відразу помітила.
— Що це в тебе? — спитала вона.
— Сумка.
— Я бачу. Чому на дивані?
— Забула прибрати.
Галина Павлівна підійшла ближче. Сумка була трохи прочинена, і всередині виднівся край купюри.
— Гроші? — її голос змінився.
— Так.
— Скільки?
— Мої.
Свекруха простягнула руку, але Поліна підняла долоню.
— Не чіпайте.
— Я просто подивлюся.
— Не треба.
Галина Павлівна завмерла. На її обличчі майнули цікавість, жадібність і злість.
— Поліно, звідки в тебе стільки готівки?
— Зняла з рахунку.
— Навіщо?
— Мені так зручніше.
— Зручніше ходити з такими грошима?
— Так.
Свекруха ще раз подивилася на сумку й вийшла.
Але Поліна бачила: Галина Павлівна запам’ятала, де лежать гроші.
Увечері Поліна ввімкнула другий диктофон і сховала його в кишеню своєї куртки, що висіла в передпокої. Поруч поклала великий конверт із роздруківками листувань.
Сумка з грошима залишилася на дивані.
Приманка була готова.
Минуло три дні. Поліна працювала, готувала, прибирала. Сумка лежала там само. Галина Павлівна щодня проходила повз і щоразу кидала на неї швидкий погляд.
Потім свекруха оголосила:
— У суботу влаштую невелику вечерю. День народження все-таки. Покличу рідню й Віру. Денисе, допоможеш зі столом?
— Звісно, мамо.
— А ти, Поліно, приготуй щось пристойне. Салат або закуску.
— Добре, — кивнула Поліна.
Галина Павлівна усміхнулася.
Поліна усміхнулася у відповідь.
Вони дивилися одна на одну, як двоє гравців перед вирішальним ходом.
Увесь тиждень Поліна готувалася. Перенесла записи на ноутбук, роздрукувала скриншоти, склала все в конверт. Перевірила диктофон у куртці. Гроші залишила в сумці на дивані.
У суботу вона встала рано. Нарізала салати, запекла м’ясо, зробила закуски. Галина Павлівна ходила кухнею й роздавала вказівки, але Поліна слухала її ніби крізь скло.
Гості почали приходити надвечір. Спочатку Валентина з тортом, потім Аркадій з Іриною, слідом ще один родич із дружиною. Останньою з’явилася тітка Віра, галаслива, метушлива й надто усміхнена.
Стіл був накритий щедро. Галина Павлівна сяяла, приймала вітання, Денис розливав напої. Поліна сиділа збоку й чекала.
— Ну що, за іменинницю! — оголосив Аркадій.
Усі підняли келихи. Галина Павлівна встала, дякувала рідним, говорила про сім’ю, про підтримку, про те, як важливо бути поруч…
