Голова трохи опущена. Не ховається, просто дивиться під ноги, як людина, якій ніколи дивитися навсібіч. Або не хочеться.
Щось у цій постаті — маленькій, швидкій, напруженій — затримало його погляд на секунду довше, ніж треба. Він відійшов від вікна. Сів за стіл.
Відкрив теку зі звітами. До обіду він провів дві зустрічі й підписав шість документів. О пів на другу Оксана зазирнула з черговою запискою.
— Казакова просить відпустити на годину. Каже, терміново.
Максим підвів погляд від паперів. Подивився на секретарку. Помовчав.
— Вона вже пішла?
— Ні, чекає відповіді.
— Скажи, нехай іде, — сказав він. Пауза. — І нехай зайде Геннадій.
Оксана зникла. За три хвилини у дверях кабінету з’явився Геннадій Палич, водій, якому було п’ятдесят два роки, який їздив із Максимом уже чотири роки і якому той довіряв рівно стільки, скільки дозволяла його вроджена недовіра до всіх. Геннадій був невисоким, кремезним, з обличчям людини, яка багато бачила й мало говорить.
Колишній співробітник відомчої охорони, потім приватний водій для серйозних людей. Акуратний, небагатослівний, надійний.
— Геннадію, — сказав Максим без передмов. — Зараз з офісу вийде жінка. Темне пальто, каштанове волосся, невисока. Простеж за нею. Куди йде, що робить, де буває. Мені треба знати, куди вона бігає щодня.
Геннадій не спитав навіщо. Він ніколи не питав навіщо.
— Зроблю, — сказав він. — Увечері доповім.
Максим кивнув і знову опустив погляд у папери. День ішов своїм ходом. Переговори з підрядником, конфлікт у дніпровському офісі, який довелося розв’язувати телефоном, довга розмова з юристами.
До шостої вечора він відчував звичну втому. Не ту, що хилить до сну, а ту, що накопичується в плечах і за очима. Ту, яку не знімає ні кава, ні прогулянка.
О 19:20 телефон завібрував. Геннадій.
— Максиме Андрійовичу. — Голос у нього був рівний, як завжди, але в ньому було щось. Інтонація, якої Максим раніше не чув. — Вам треба це побачити особисто. Приїжджайте.
Максим випростався в кріслі:
— Що сталося?
— Нічого поганого. Просто… Надішлю адресу.
Повідомлення прийшло за хвилину. Вулиця в Південному районі. Назви Максим раніше не чув. Незнайомий район.
Він узяв пальто, попередив Оксану — та вже збиралася додому — і спустився до машини.
Сів за кермо сам. Геннадій був там, на місці. Отже, своєю машиною.
Поки він їхав нічним Києвом, думав про те, що, найімовірніше, побачить щось банальне. Зустріч із коханцем. Що завгодно.
Але щось конкретне, що можна зафіксувати й закрити питання. Звільнити з чистою совістю і без зайвих сумнівів. Він не любив сумнівів.
Сумніви були неефективні. Але щось, та сама інтуїція, на яку він рідко покладався і яка рідко його підводила, казало йому, що банального він сьогодні не побачить. Він заїхав на незнайому вулицю.
Припаркувався за машиною Геннадія. Вийшов. І завмер.
Ліхтар на стовпі горів нерівно. Блимав через рівні проміжки, ніби хтось навмисно відміряв секунди. Холодне листопадове повітря пахло мокрим асфальтом і чимось гірким, чи то димом, чи то просто осінню, яка в Києві завжди пахне трохи як прощання.
Максим стояв біля своєї машини й дивився. Будівля була двоповерхова, стара, з облізлою штукатуркою і маленькою вивіскою над входом. Він розібрав літери не відразу.
«Кризовий центр допомоги жінкам і дітям». Вивіска була скромна, майже непомітна, ніби ті, хто сюди приходив, і без вивіски знали, куди йдуть. Аліна стояла на ґанку.
Вона не бачила його. Він припаркувався осторонь, у тіні між ліхтарями. Вона стояла трохи боком, притулившись плечем до стіни, і тримала на руках немовля, маленьке, у білому комбінезоні з вушками, закутане поверх розстебнутого пальта.
Годувала грудьми просто тут, на вулиці, прикрившись полою від вітру. Не тому, що не було холодно, а тому, що не було іншого місця. На сходах поруч сиділа дівчинка, років чотирьох, у рожевій куртці й шапці з помпоном. Тримала на колінах блокнот і щось малювала, зосереджено, висунувши кінчик язика, не звертаючи уваги ні на холод, ні на темряву.
Аліна щось тихо говорила їй. Максим стояв надто далеко, щоб чути, але бачив, як дівчинка підвела голову, усміхнулася й знову опустила погляд у блокнот. І тоді він побачив зап’ястя.
Аліна перехопила немовля, рукав зсунувся. У світлі миготливого ліхтаря на зап’ясті було видно синець. Жовто-зелений, старий, майже зійшов, але не до кінця. Два, а то й три тижні.
Великий. Не від удару об кут столу. Максим дивився на нього три секунди.
Потім перевів погляд на її обличчя. Він ніколи не бачив її такою, без офісної зібраності, з якою вона завжди входила до будівлі. Тут вона була іншою.
Справді втомленою, до дна, тією втомою, яку не знімає сон, бо вона живе не в тілі, а глибше. І водночас живою. Вона дивилася на доньку, і він побачив щось жорстке й ніжне водночас. Те, що тримає людину на ногах, коли все інше давно мало б її зламати.
Вона усміхнулася дівчинці. Усмішка була змучена й справжня водночас. Максим відчув щось незручне в грудях, не жалість.
Він не любив жалю. Щось інше, без готової назви. Геннадій виник поруч беззвучно, як уміють люди, звиклі не позначати своєї присутності.
— Стоїть тут уже понад годину, — сказав він тихо. — Прийшла одразу після роботи. Зайшла всередину, потім вийшла з дітьми.
— Вона тут живе?
