Пізніше вона викладала історію з величезною обережністю, чудово розуміючи, які гострі теми краще делікатно обходити стороною. Жінка повільно провела зморшкуватим пальцем по холодному склу виставкової вітрини. Вона тихо прошепотіла, що у багатьох людей у минулому були саме такі маленькі кухні. І на цих кухнях часто велися точно такі ж складні розмови. У другому залі атмосфера виставки кардинально і різко змінювалася.
Світло тут ставало значно приглушенішим, створюючи потрібний настрій. Саме тут стояли важкі композиції з прихованої бетонної кімнати. Глядачі бачили страшні сцени таборів, переповнених товарних поїздів і змучених людей у ватниках. У цьому залі ніхто не сміявся і зовсім не розмовляв гучним голосом. Літній чоловік років сімдесяти, з густими сивими вусами і глибокими зморшками, довго стояв біля однієї роботи.
Він не відривав очей від лякаючої фігурки із заґратованим поїздом. Цю людину звали Георгій Матвійович Крилов, він був колишнім інженером на віддалених шахтах. Його рідний батько провів кілька важких років у таборі наприкінці сорокових років. Сам Георгій виріс із цим гнітючим мовчанням, адже в його домі ніколи не говорили про страшне минуле. Він дивився на мініатюрні заґратовані вікна товарного вагона, і його губи зрадницьки тремтіли.
Він тихо прошепотів, що автор скульптур бачив увесь цей жах на власні очі. Мілена підійшла до розчуленого відвідувача ближче. Дівчина підтвердила його слова, додавши, що майстер особисто пережив усе це на собі. Сама виставка нікого не звинувачувала і не кричала про соціальну несправедлисть. Вона зовсім не намагалася перетворити пережитий людський біль на дешеву газетну сенсацію.
Дерев’яні фігурки стояли на своїх місцях дуже тихо і спокійно. Вони зовсім не вимагали до себе жалю, а лише просили простої людської уваги. У самому центрі другого залу знаходилася масштабна і пронизлива композиція. Люди брели в один бік, їхні обличчя не були спотворені страхом, але несли печать глибокої втоми. Прямо під нею висіла коротка біографічна довідка про важку долю Інокентія Зоріна.
Там згадувалися арешт п’ятдесят третього року, табір, довгоочікуване звільнення і заборона на публічні виставки. Люди уважно читали цей сухий текст і дуже довго не відходили від вітрини. Артем із подивом помітив, що багато літніх відвідувачів взагалі не ставлять жодних запитань. Вони просто мовчки кивають головами, ніби підтверджують, що все це чиста правда. Виставка дивним чином об’єднала не тільки високе мистецтво, а й цілу історичну епоху.
Незабаром після успішного відкриття експозиції Мілена почала старанно працювати над книгою. Вона часто сиділа біля великого вікна у своїй затишній київській квартирі. Дівчина копітко записувала фрагменти щоденника діда, зіставляючи їх з реальними історичними документами. Її літературний стиль був дуже спокійним, рівним і зовсім без зайвого пафосу. Вона писала про важке мовчання, про неймовірне виживання і про збереження пам’яті.
Іноді Мілена зупинялася і задумливо дивилася на одну з дерев’яних фігурок. На її робочому столі стояла та сама дівчинка під розлогою березою. Дівчина остаточно зрозуміла, що дід ніколи не хотів робити своє минуле гучним криком. Він просто мріяв, щоб воно стало надійним мостом для майбутніх поколінь. Артем же почав регулярно приходити в невелику майстерню при галереї вечорами.
Власник цього приміщення, літній різьбяр по дереву Станіслав Юрійович Миронов, погодився показати йому основи ремесла. Це був невисокий, кремезний чоловік з густою сивою бородою і дуже грубими робочими руками. У молодості він втратив два пальці, працюючи на заводі, і після цього повністю присвятив себе творчості. Старий майстер говорив мало, але завжди дуже уважно спостерігав за своїм новим учнем. Одного разу він порадив Артему не копіювати чужі роботи, а вчитися дивитися самостійно.
Спочатку інженер тримав гострий ніж досить ніяково і невпевнено. Його долоні, які звикли до клавіатури, далеко не відразу прийняли цей незвичний інструмент. Але з часом він відчув ту саму рівновагу, яку відчував у старому гаражі. Артем зовсім не прагнув сліпо повторити геніальні роботи свого діда. Він просто хотів глибоко зрозуміти, як звичайне дерево стає живою людською пам’яттю…
