Батько перестав шарудіти пакетами.
— Геть із мого дому, — повторив я.
— Ти як розмовляєш із матір’ю? — обличчя в неї почало вкриватися червоними плямами. — Павле, ти чуєш? Він нас виганяє! Ми тут із його дівчиськом вовтузимося, а він…
Я підвівся.
Повільно.
Я був вищий за матір, сильніший, доросліший. Але в ту мить річ була не в зрості й не в силі. У мені стояло щось кам’яне.
— Ви не вовтузилися з нею, — сказав я. — Ви знущалися з неї. Ви залишили восьмирічну дитину саму в замкненій квартирі. Змусили її чотири години мити підлогу в холодній воді. Сказали їй, що вона непотрібне цуценя, яке можуть повернути в притулок.
— Бреше вона! — заверещала мати. — Усе вигадує! Вона така сама, як її мати. Та теж була…
— Не смій, — перебив я.
Мій голос став тихішим, але мати урвалася.
— Не смій говорити так про сестру Марини. І про мою доньку. У Кірі більше гідності, ніж у всій твоїй жорстокості.
Я розчахнув двері навстіж. Із під’їзду потягло протягом.
— Ідіть. Обоє. І Мілу заберіть.
— Ілля, — озвався батько. — Ну чого ти? Ну, перегнули, може. Жінки спалахнули. Буває…
— І ти теж.
Він кліпнув.
— Що?
— Ти стояв поруч і мовчав. Ти їв піцу, поки моя донька давилася сльозами й холодною кашею. Ти бачив усе й нічого не зробив. Це гірше.
Батько відвів очі.
Мати схопилася за груди.
— Я тебе прокляну! Чуєш? Ти мені більше не син! Рідну матір на чужу дитину проміняв!
— Рідність не в тому, що тече по венах, — сказав я. — Рідність у тому, кого ти захищаєш. А сьогодні ви випили з мене все, що ще пов’язувало мене з вами.
Я виставив їхні пакети на сходовий майданчик.
Міла заплакала, не розуміючи, що відбувається. Мати, зрозумівши, що спектакль не діє, випросталася, схопила онуку за руку й вийшла з гордо піднятою головою. Підбори сухо застукали по бетону. Батько поплентався слідом — згорблений, одразу постарілий, ніби за один вечір став меншим.
Я зачинив двері.
Два оберти замка.
Клац. Клац.
Тиша повернулася. Але тепер вона була іншою. Не мертвою — очищеною.
Я сповз по дверях на підлогу й закрив обличчя руками.
Із кімнати тихо долинув голос Кіри:
— Тату?
Я витер обличчя долонями й підвівся.
— Я тут, мишеня. Тут. І більше нікуди від тебе не піду.
Після того як двері грюкнули, у квартирі ніби заклало вуха. Тиша була щільна, ватяна, як після сильного удару. Я ще кілька хвилин стояв у коридорі й дивився на замки.
У голові крутилася лише одна думка: я це зробив.
Не «як тепер жити». Не «що скажуть родичі». Не «чи можна було інакше».
Я відтяв хворе. Не акуратно, не красиво, але інакше воно отруїло б усе.
У вітальні Кіра сиділа на дивані, підібгавши ноги. На екрані беззвучно миготіли яскраві мультяшні звірята. У руках вона стискала старого плюшевого зайця з відірваним вухом — єдину іграшку, яку привезла з собою з того, колишнього життя.
— Тату, — сказала вона, не повертаючи голови. — Вони більше не прийдуть?
— Сьогодні ні.
Я сів поруч, але не став одразу обіймати. Боявся, що від мене ще пахне злістю.
— А завтра?
