Життя без прикрасБатько перестав шарудіти пакетами.
— Геть із мого дому, — повторив я.
— Ти як розмовляєш із матір’ю? — обличчя в неї почало вкриватися червоними плямами. — Павле, ти чуєш? Він нас виганяє! Ми тут із його дівчиськом вовтузимося, а він…
Я підвівся.
Повільно.
Я був вищий за матір, сильніший, доросліший. Але в ту мить річ була не в зрості й не в силі. У мені стояло щось кам’яне.
— Ви не вовтузилися з нею, — сказав я. — Ви знущалися з неї. Ви залишили восьмирічну дитину саму в замкненій квартирі. Змусили її чотири години мити підлогу в холодній воді. Сказали їй, що вона непотрібне цуценя, яке можуть повернути в притулок.
— Бреше вона! — заверещала мати. — Усе вигадує! Вона така сама, як її мати. Та теж була…
— Не смій, — перебив я.
Мій голос став тихішим, але мати урвалася.
— Не смій говорити так про сестру Марини. І про мою доньку. У Кірі більше гідності, ніж у всій твоїй жорстокості.
Я розчахнув двері навстіж. Із під’їзду потягло протягом.
— Ідіть. Обоє. І Мілу заберіть.
— Ілля, — озвався батько. — Ну чого ти? Ну, перегнули, може. Жінки спалахнули. Буває…
— І ти теж.
Він кліпнув.
— Що?
— Ти стояв поруч і мовчав. Ти їв піцу, поки моя донька давилася сльозами й холодною кашею. Ти бачив усе й нічого не зробив. Це гірше.
Батько відвів очі.
Мати схопилася за груди.
— Я тебе прокляну! Чуєш? Ти мені більше не син! Рідну матір на чужу дитину проміняв!
— Рідність не в тому, що тече по венах, — сказав я. — Рідність у тому, кого ти захищаєш. А сьогодні ви випили з мене все, що ще пов’язувало мене з вами.
Я виставив їхні пакети на сходовий майданчик.
Міла заплакала, не розуміючи, що відбувається. Мати, зрозумівши, що спектакль не діє, випросталася, схопила онуку за руку й вийшла з гордо піднятою головою. Підбори сухо застукали по бетону. Батько поплентався слідом — згорблений, одразу постарілий, ніби за один вечір став меншим.
Я зачинив двері.
Два оберти замка.
Клац. Клац.
Тиша повернулася. Але тепер вона була іншою. Не мертвою — очищеною.
Я сповз по дверях на підлогу й закрив обличчя руками.
Із кімнати тихо долинув голос Кіри:
— Тату?
Я витер обличчя долонями й підвівся.
— Я тут, мишеня. Тут. І більше нікуди від тебе не піду.
Після того як двері грюкнули, у квартирі ніби заклало вуха. Тиша була щільна, ватяна, як після сильного удару. Я ще кілька хвилин стояв у коридорі й дивився на замки.
У голові крутилася лише одна думка: я це зробив.
Не «як тепер жити». Не «що скажуть родичі». Не «чи можна було інакше».
Я відтяв хворе. Не акуратно, не красиво, але інакше воно отруїло б усе.
У вітальні Кіра сиділа на дивані, підібгавши ноги. На екрані беззвучно миготіли яскраві мультяшні звірята. У руках вона стискала старого плюшевого зайця з відірваним вухом — єдину іграшку, яку привезла з собою з того, колишнього життя.
— Тату, — сказала вона, не повертаючи голови. — Вони більше не прийдуть?
— Сьогодні ні.
Я сів поруч, але не став одразу обіймати. Боявся, що від мене ще пахне злістю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.