— А я просто побачив. Розумієш? Побачив, як вона дивиться на Мілу. Там любов є, так. Але хвора. Власницька. «Ти моя, ти найкраща, ти принцеса, інші гірші». Я зрозумів, що вона й мою доньку зіпсує. Зробить із неї таку саму жорстоку.
Ми помовчали.
— Батько дзвонив? — спитав я.
— Дзвонив. Потай. З гаража. Плакав.
Я підвів очі.
— Батько?
— Так. Казав, що сумує. Що старий дурень. Що все життя боявся матері й слова впоперек сказати.
— Пізно.
— Він знає.
Роман дістав із кишені конверт і поклав на стіл.
— Це від нього. Заощадження. Сказав, купи Кірі щось. І передай… що дід дурень, але він її любить.
Я взяв конверт. Він був теплий, пом’ятий. Усередині лежали гроші, що пахли тютюном і машинним мастилом. Запах мого дитинства. Запах батька, який учив мене лагодити велосипед, але не навчив захищати тих, хто слабший.
— Куплю їй мольберт, — сказав я. — Вона любить малювати.
Минуло пів року.
Весна прийшла різка, шумна, жива. Сніг зійшов швидко, залишивши по собі чорну землю, з якої майже відразу полізла трава. Повітря пахло мокрою корою, пилом і чимось новим.
Ми гуляли у великому міському парку: я, Марина і Кіра. Вона їхала попереду на самокаті в жовтій куртці й була схожа на маленьку пляму сонця.
Вона вже не мила тарілки до скрипу. Не питала щовечора, чи хороша вона. Нещодавно отримала погану оцінку з математики, прийшла додому, кинула портфель у передпокої й сердито заявила:
— Учителька сьогодні злюка.
Ми з Мариною перезирнулися й ледь не розсміялися від щастя.
Це була перемога. Справжня. Нормальний дитячий гнів замість жаху. Звичайна образа замість паніки. Жива дитина замість наляканої тіні.
Телефон завібрував у мене в кишені.
Незнайомий номер.
Я рідко відповідав на такі дзвінки, але чомусь натиснув кнопку.
— Алло?
— Ілля.
Голос був слабкий, надломлений. Батьків.
— Тату?
— Ілюшо… мами більше немає. Годину тому.
Він сказав ще щось про інсульт, про лікарів, про те, що все сталося швидко. Я слухав і дивився на Кіру, яка котилася доріжкою й сміялася з чогось свого.
Світ не завалився.
Птахи й далі кричали в гіллі. Люди проходили повз. Самокат шурхотів асфальтом. Сонце світило так само, як хвилину тому.
Просто повітря стало важчим.
— Я приїду, — сказав я.
Марина відразу зрозуміла з мого обличчя, що сталося.
— Що?
