— Швидше, незвично. Вчилася в школі найкраще за всіх, бо мені це подобалося. Усі книжки в нашій бібліотеці перечитала. І там же, до речі, почала вчити китайську. Потрапив мені спершу підручник, потім казки, а потім книжка про те, як правильно писати й читати ієрогліфи. І я в якийсь момент зрозуміла, що це неймовірно цікаво. Загалом, наша бібліотекарка купу книжок із китайської з міста замовляла. І от, поки всі на вулиці бігали, я сиділа з книжками. Недолюблювали мене за це, казали, що я дивна. А от після школи поїхала й вступила сюди. Ніхто не вірить, що я змогла сама це зробити, уявляєш?
— Уявляю. Це прямо заслуговує на повагу.
— У мене просто великі плани. Хочу поїхати працювати туди, просто в Китай. Мені здається, там мені все буде зрозуміло.
— А якщо мене в якусь іншу країну відправлять? Поїдеш зі мною?
— Поїду, — Аліна сміливо подивилася йому в очі.
Ціна неідеального родоводу
Вони довго зустрічалися, збиралися одружитися. Ваня познайомив Аліну зі своєю мамою, лікаркою-гінекологинею жіночої консультації. Аделаїда В’ячеславівна при першій зустрічі багато разів розпитувала про сім’ю й усіляко намагалася приховати своє невдоволення неідеальним родоводом.
— Кажеш, батьки в провінції живуть? Мати — доярка на фермі, батько там же слюсар? Авжеж, прості й важливі професії. А я от лікарка. Мій чоловік — професор фізики в університеті.
— Мамо, ну не всім же у великому місті жити, — казав Ваня й обіймав наречену. — Люди живуть у провінції, працюють на землі і, знаєш, здається, щасливіші за нас із тобою.
— Ну, не всім таке підходить. Я, звісно, розумію і не засуджую.
