У палаті повисла щільна, майже відчутна тиша. Гули труби опалення, шумів дощ за вікном, ритмічно пищав прилад контролю пульсу на приліжковому моніторі. Лєна з величезним фізичним зусиллям розтиснула кулак лівої руки. Її тремтячі пальці, поцятковані глибокими тріщинами й грубими багряними шрамами, потягнулися до жовтого прямокутника.
Вона ледь відчутно торкнулася пластику подушечками вказівного й середнього пальців. Провела по обтріпаних краях, намацуючи знайому гладку фактуру матеріалу. Дихання жінки стало частим, поверховим, вузька грудна клітка важко здіймалася під просторою тканиною піжами. Вона з силою затиснула бирку в долоні й притисла її до своїх запалих грудей, опустивши підборіддя.
Олександр не вимовив жодного підбадьорливого слова. Він просто присунув свій стілець на кілька сантиметрів ближче до прохолодної металевої рами ліжка. Повільно простягнув руку й обережно накрив її тремтячий кулак своєю широкою, вкритою мозолями долонею. Лєна не відсмикнула руки, вона завмерла, дослухаючись до рівного стуку важких дощових крапель.
Справедливість не прийшла у вигляді гучних судових вироків чи офіційних вибачень чиновників у строгих дорогих костюмах. Її тріумф ніхто не показав по центральному телебаченню, і про неї не написали на перших шпальтах газет. Справжня справедливість пахла лікарняною хлоркою, мокрим осіннім асфальтом і потертою пластмасою. Вона полягала в цій тісній сірій палаті, де двоє зламаних людей просто сиділи поруч.
Завтра неминуче настане новий день, почнуться рутинні лікарські обходи й важкі, виснажливі спроби заново навчитися тримати ложку. Попереду лежали довгі роки болісної фізичної реабілітації, раптових панічних атак і безкінечних нічних кошмарів. Але Олександр абсолютно точно знав одне: вицвіла жовта багажна бирка нарешті завершила свій маршрут. Він міцніше стиснув її понівечені пальці, дивлячись на рівні зелені зигзаги на темному екрані медичного монітора.
