— Що? Що сталося?
— Там покійник ожив!
— Йди твою мать! Ми вже злякалися, думали, головлікар із перевіркою!
В’язниця. Загальний блок. Сидять ув’язнені в камері, розмовляють, міцний чай п’ють, у карти ріжуться. Загалом, усі зайняті своїми справами. Тут із транзиту заїжджає до них у камеру дідусь Спіцурик, який понад 30 років по тюрмах сидить. Увесь такий на стилі: круглі окуляри в тонкій сталевій оправі, сивобородий, у добре випрасуваних штанах, лакованих туфлях і жилетці поверх картатої сорочки. Словом, арештант авторитетний.
Заходить він у камеру, саквояжик свій поставив, окуляри зняв, протер, повільно окинув поглядом постояльців і каже:
— Здоровенькі були, хлопці!
— О, старий, здоров, проходь, сідай.
— Так-так, хвилинку, зараз свої речі трохи розкладу.
І починає потихеньку діставати із саквояжика свої пожитки: кухоль, кип’ятильник, заварник, пачку чаю. Сходив, водички налив і почав займатися приготуванням міцного чаю. Тут постояльці бачать, що старий зібрався чай варити, а в них цілий кухоль на столі стоїть.
— Діду, стривай, дивися, ось у нас свіжозаварений чай, сідай, пригощайся.
— Та ні, хлоп’ята, я свій заварю.
— Ти чого, діду, гидуєш? Нормальні хлопці тут сидять, давай сідай до столу.
— Ні-ні, хлопці, я просто заварюю чай за своїм особливим рецептом, у мене він дуже смачний виходить.
— Ну, діду, твоя справа. Як хочеш, так і заварюй.
Словом, заварив дідусь чай, сів, п’є й примовляє:
