Я приїхала без попередження й побачила сцену, після якої вже не могла залишатися осторонь

Ельвіра ледь підвела підборіддя.

— Ви не маєте права.

— Уже маю.

Я взяла Мілу за руку й повела повз неї. Донька йшла невпевнено, ніби розучилася ходити без дозволу. Ельвіра не перегородила нам шлях. Лише дивилася вслід. У її очах було не занепокоєння, а роздратоване нерозуміння.

Вона ще не розуміла, що сталося.

Вона думала, це випадковий епізод.

Я вже знала: це початок.

Ми спустилися вниз, пройшли через білий мармуровий хол, де щітка так і лишилася лежати на підлозі. Я забрала валізу з ґанку. Таксі, на щастя, стояло біля воріт. Я попросила водія зачекати ще до того, як увійшла до будинку. Напевно, якась частина мене вже тоді знала, що цей візит не закінчиться обіймами за святковим столом.

Водій мовчки дивився, як я допомагаю Мілі сісти на заднє сидіння. У його очах майнуло запитання, але він нічого не сказав.

Машина рушила.

Будинок Карських почав зменшуватися в дзеркалі заднього виду.

Міла сиділа поруч, згорнувшись у клубок. Моє пальто було їй завелике, рукави закривали кисті. Вона дивилася не на мене, а в порожнечу перед собою.

— Мамо, — нарешті прошепотіла вона, — ти не розумієш.

Я чекала.

— Телефон. Марк відстежує його. Він завжди знає, де я. Завжди. Він знайде нас.

Вона стискала в руці дешевий маленький смартфон так, ніби це була остання річ, яку їй дозволили мати.

Я подивилася на телефон і відразу зрозуміла.

Повідець.

Електронний нашийник.

Я обережно забрала його з її пальців. Вона не пручалася, лише здригнулася.

Я опустила скло.

У салон увірвалося холодне повітря, ворухнуло волосся Міли, вдарило мені в обличчя. Машина виїжджала на широку дорогу, повз ковзали вогні фар.

Я викинула телефон у вікно.

Без різкого жесту. Без театральності. Просто розтиснула пальці.

Він зник у темряві.

Міла ахнула.

— Його він міг знайти, — сказала я, піднімаючи скло. — Нас — ні.

Вона дивилася на мене широко розплющеними очима. І вперше за цей вечір у них з’явився не лише розпач. Там майнуло нерозуміння. Подив. Можливо, крихітна іскра віри в те, що правила цього світу можна порушити.

У готелі нас зустріли так, як зустрічають людей, за яких уже заплачено: м’яко, ввічливо, без зайвих запитань. Швейцар відчинив двері. Дівчина на стійці перевірила бронювання на чуже ім’я, усміхнулася бездоганною усмішкою й вручила мені ключ-картку.

У світі великих грошей анонімність — не підозра, а послуга.

Номер був високо над містом. Величезні вікна від підлоги до стелі відкривали краєвид на нічні вулиці, прокреслені вогнями машин. Усередині пахло свіжими квітами, дорогим милом і чистою білизною.

Я провела Мілу до спальні. Вона сіла на край широкого ліжка й ніби загубилася серед білих подушок.

— Зараз буде ванна, — сказала я.

Поки вода наповнювала мармурову чашу, я замовила вечерю: бульйон, свіжий хліб, трав’яний чай, трохи фруктів. Нічого важкого. Нічого складного. Їй потрібні були проста їжа, тепло й тиша.

Потім я дістала з валізи новий телефон і картку зв’язку, куплену відразу після прильоту. Старий номер більше не підходив. Старі контакти, звичні шляхи, колишні схеми — все могло стати пасткою. Я активувала пристрій, перенесла кілька потрібних номерів із захищеного сховища й поклала телефон на стіл.

Інструменти мають бути готові до початку роботи.

Коли Міла вийшла з ванни, загорнута в білий махровий халат, вона здавалася ще крихкішою. Пара пом’якшила риси обличчя, але не прибрала тіні з очей. Я допомогла їй сісти в крісло біля вікна й підсунула столик з їжею.

Вона взяла ложку. Подивилася на бульйон. Потім поклала ложку назад.