— Встань, — сказала я неголосно.
Вона підвела на мене перелякані очі, але послухалася. Я допомогла їй підвестися. Її тіло виявилося майже невагомим. Вона хитнулася, і я втримала її за плечі. Під тонкою сірою тканиною пальці відчули кістки.
Я зняла пальто й накинула їй на плечі.
Пальто було теплим, дорогим, купленим колись у рідкісну мить слабкості. Я уявляла, як повернуся додому, як піду в ньому поруч із донькою осіннім парком, як вона усміхнеться й скаже: «Мамо, тобі дуже пасує». Тепер це пальто приховувало брудний фартух із принизливим написом.
У ньому Міла раптом стала схожа на підлітка. Маленьку, перелякану, загублену.
— Хто зробив це з твоїми руками? — спитала я.
Мій голос звучав рівно. Майже безбарвно.
Це був не материнський плач. Радше перший пункт майбутньої справи.
Жінка зійшла нижче. Кожен її крок був повільним, упевненим, сповненим звичної влади.
— Мене звати Ельвіра Карська, — сказала вона. — Негайно відпустіть дружину мого сина. У неї є обов’язки.
Лише тоді я повернулася до неї.
Таких жінок я знала. У дорогих будинках, закритих клубах, на вечерях із благодійними промовами, за столами переговорів. Вони щиро вірили, що походження, гроші й прізвище дають право поводитися з людьми як із меблями. Їхня ввічливість була формою зневаги, а вихованість — відполірованою зброєю.
— Я Ніна Орлова, — відповіла я. — Її мати.
Я вимовила це так, щоб кожне слово дійшло до неї окремо.
— Покажіть мені кімнату моєї доньки. Зараз.
Ельвіра примружилася. Вона явно чекала іншого: сліз, скандалу, розгубленості, прохань. Спокійний наказ збив її зі звичного ритму.
І ця коротка секунда була важливою.
Я побачила першу тріщину.
Вона стиснула губи, розвернулася й пішла вглиб будинку.
Нас повели не парадними сходами, а довгим коридором, повз кухню, де пахло вистиглою їжею, до вузьких темних сходів у дальній частині будівлі. Службовий прохід. Сходинки рипіли. Стіни стали тіснішими. Світло — тьмянішим. Там, де закінчувалася розкіш для гостей, починалося те, що в багатих будинках заведено ховати.
Я тримала Мілу за плечі. Вона тремтіла всім тілом. Ні слова. Ні запитання. Лише пальці, судомно вчеплені в моє пальто.
Її «кімната» була під дахом.
Хоча кімнатою це назвати було неможливо.
Маленька комірчина під скошеною стелею. Вузьке запилене вікно. Залізне ліжко з тонкою сірою ковдрою. Старий табурет. Ні шафи. Ні столу. Ні полиці. Ні фотографії. Ні книжки. Ні чашки. Жодної речі, яка б говорила: тут живе людина.
Це була комора, де комусь дозволили спати.
Повітря стояло важке, сперте. У ньому змішалися сирість, пил, утома й іще щось — той запах, який лишається там, де надто довго плачуть без свідків.
Ельвіра зупинилася у дверях, схрестивши руки. У її погляді була майже тріумфальна жорстокість. Вона ніби казала: «Ось. Дивіться. Це її місце».
Я не дала їй задоволення побачити мою реакцію.
Я посадила Мілу на ліжко й дістала телефон.
У цій убогій комірчині гладенький темний екран виглядав річчю з іншого світу. Із світу, де можна бронювати номери, переказувати гроші, наймати юристів і змінювати хід подій одним дотиком.
Я відкрила застосунок і вибрала найкращий готель у центрі міста. Найбільший номер. Чуже ім’я в бронюванні. Оплата — карткою, яку я тримала лише для надзвичайних випадків. Її не можна було швидко пов’язати з моїми звичними рахунками, а зараз мені потрібно було саме це: час.
Підтвердження прийшло менш ніж за хвилину.
Я прибрала телефон.
— Ми йдемо, — сказала я…
