У цю мить домофон біля воріт різко задзвонив.
Ельвіра сіпнулася.
— Машина! — крикнула вона. — Чому ніхто не відчиняє?
Вона кинулася до панелі керування й натиснула кнопку. Ворота почали повільно розсуватися.
Але це була не машина для втечі.
За кілька секунд до холу увійшли четверо. Двоє в строгих костюмах, двоє у формі. Один із чоловіків показав посвідчення.
— Ельвіра Карська? Марк Карський? Вас затримано за підозрою у великому шахрайстві, змові та незаконному виведенні активів.
Ельвіра мовчала.
Марк видав невиразний звук.
— Пред’явіть документи.
Документи.
Остання деталь їхньої втечі. Їхній пропуск у нове життя. Тепер — речовий доказ.
Втеча закінчилася, не почавшись.
Коли на зап’ястях Марка клацнули кайданки, він не відразу зрозумів, що відбувається. Просто стояв, розгублено опустивши руки, у дорогому халаті, ніби мати ось-ось вимовить потрібне слово — і все скасується.
Ельвіра не рухалася. Її не чіпали одразу, але вона вже була зламана. Не фізично. Глибше. Вона дивилася перед собою, і мені здалося, що бачить не нас, не будинок і не людей біля дверей, а своє колишнє життя, яке розсипається на порох.
Коли Марка повели до виходу, він побачив машину біля воріт.
На задньому сидінні сиділа Міла.
Я попросила її приїхати. Не заради помсти. Не для того, щоб вона насолоджувалася їхнім падінням. Заради того, щоб вона побачила: влада, якою її лякали, закінчується. Людей, що здавалися недоторканними, теж можна зупинити.
Марк побачив її й заревів.
— Це ти! Ти все влаштувала! Нічого ти не отримаєш! Чуєш? Ти моя дружина!
Він смикався в руках супроводу, кричав образи й зривався на вереск.
Віра Ланська ступила вперед і сказала рівним, майже буденним голосом:
— Заяву про розірвання шлюбу подано сьогодні вранці. Підстави — жорстоке поводження, шахрайство й примус. Крім того, ми домагатимемося визнання шлюбу недійсним із моменту укладення.
Марк обернувся.
Віра подивилася йому просто в очі.
— Тож вона отримає набагато більше, ніж ви думаєте…
