— Я вісім років дивлюся на лікарняні стіни, — сказала вона. — Знаю все про те, що робить із людьми неправильний колір приміщення.
Він засміявся. Від того напруження, яке жило в ньому перші тижні, не залишилося й сліду. Лера помітила, що тепер він сміється частіше. Не часто в абсолютному сенсі — він був людиною стриманою за природою. Але частіше, ніж раніше.
Вони провели в будинку кілька годин. Вона оглядала його бібліотеку — не швидким поглядом, як у перший візит, а уважно, читаючи корінці. Виявила, що в нього є книжки, про які вона чула, але до яких не доходили руки. Він дав їй одну з них.
— Просто візьми, прочитаєш, повернеш колись.
Це «колись» було сказане легко, як щось само собою зрозуміле. Що вона поверне, що вони побачаться для цього, що це не востаннє. Вона взяла книжку.
На третьому тижні після того, як усе відкрилося, у їхніх стосунках з’явився новий рівень. Не романтичний поки що, але вона не намагалася себе обманювати. Щось інше. Вони почали говорити про теперішнє, не тільки про минуле, не тільки про дитинство й дитячий будинок. Про життя, яке є зараз. Він розповів їй про бізнес докладніше. Про те, що компанія дуже виросла за останні п’ять років, що зараз у нього близько 40 людей у штаті й три великі об’єкти в роботі. Розповів про партнера, з яким працює 12 років.
— Дмитро. Надійна, педантична людина. Ми іноді сперечаємося, але ніколи не сваримося.
Розповів про те, що думає розширюватися в інший регіон, але поки не вирішив, не хоче поспішати. Вона слухала й ставила запитання — не з ввічливості, а тому що було цікаво: як він ухвалює рішення, як дає собі раду, коли щось іде не так. Він відповідав розгорнуто, не відбуваючись загальними словами, і вона розуміла: він говорить із партнерами не мовою цифр і стратегій, а мовою людей і виборів.
Одного разу, коли вони йшли набережною, він раптом зупинився.
— Леро, — сказав він. — Можна пряме запитання?
— Можна.
— У тебе хтось є? Або був нещодавно?
Вона подивилася на нього. Він дивився просто, не збентежено, без вибачень. Просто питав.
— Був, — сказала вона. — Три роки тому в мене був роман із колегою з хірургії. Ми зустрічалися близько року. Потім розійшлися — не сварилися, не зраджували одне одного. Просто стало зрозуміло, що ми одне для одного — не ті люди. Хороші окремо, але разом — ні.
— Чому не ті?
— Він хотів, щоб я була м’якшою, — сказала вона. — Він не говорив цього словами, але я відчувала. Хотів, щоб я частіше просила про допомогу, частіше здавалася розгубленою. Йому потрібна була жінка, яку треба рятувати. А я не вмію бути такою.
Артем слухав уважно.
— Це не вада, — сказав він.
— Знаю, — сказала вона. — Тому й розійшлися спокійно. Він знайшов когось, кому потрібен рятівник. Я рада за нього. А ти? — спитала Лера. — Що тобі потрібно?
Лера помовчала. Запитання було серйозним, і він ставив його не для світської бесіди.
— Мені потрібна людина, яку не злякає те, що я сильна, — сказала вона нарешті. — Яка не намагатиметься мене зламати чи переробити під себе. Яка вміє мовчати поруч так само добре, як розмовляти.
Артем слухав і не відводив погляду.
— І яка знає, звідки я, — додала вона тихо. — Це важливо. Не треба пояснювати спочатку.
Помовчали. Набережна була майже порожня, тільки далеко йшла жінка з собакою.
— Хто був у тебе? — спитала вона.
— Дві серйозні історії, — сказав він. — Перша — у 24 роки. Ми прожили разом два роки. Вона пішла, бо я надто багато працював і надто мало був поруч. Вона мала рацію. Я тоді будував бізнес з нуля й не вмів розділяти. А друга — у 31. Майже три роки. Розумна, красива, успішна. Ми підходили одне одному на папері ідеально. — Він помовчав. — Але я помічав, що поруч із нею ніколи не говорю про те, що важливе. Тільки про справи, про плани, про зовнішнє. Ніби справжнього мене там немає. Ми розійшлися без скандалу. Вона сказала, що я закритий.
— Напевно, так і було. Зараз ти не здаєшся закритим, — сказала Лера.
Він подивився на неї збоку.
— Не виходить бути закритим, — сказав він. — Не знаю чому…
