На п’яту ніч я вже не міг спати. Лежав, дивився в стелю, чекав. І ось знову скрип, кроки, тихе зачиняння дверей.
Я встав, підійшов знову до тієї кімнати. Цього разу чув трохи краще. Тома казала щось на кшталт «усе буде добре, не хвилюйся», а він щось відповідав, і голос у нього тремтів.
Плакав, чи що? Я стояв там, як дурень, і в голові роїлися думки. Що між ними відбувається?
Невже моя дружина, мати двох дітей, бабуся двох онуків, зраджує мені з нашим зятем? Під нашим дахом, це здавалося божевіллям. Але що ще це могло бути?
Катя, молодша донька, у цей час поїхала у відрядження. Вона працює менеджеркою в якійсь фірмі, часто мотається по містах. Поїхала днів десять тому, має повернутися за тиждень.
Тобто Ігор сам, і Тамара щоночі йде до нього. Збіг? Я намагався переконати себе, що так, але сумніви гризли, як щури.
Наступного ранку, коли Тамара пішла на ринок, я зайшов до кімнати Ігоря. Він сидів за комп’ютером, у навушниках щось строчив на клавіатурі. Обернувся, побачив мене, зняв навушники.
«Вікторе Семеновичу, вам щось потрібно?» — спитав він ввічливо, але якось напружено. Я подивився на нього.
Звичайний хлопець, худий, в окулярах, обличчя бліде, неголене. Якийсь змучений, нічого особливого. Але я відчув, як усередині закипає злість.
«Усе в порядку в тебе?» — спитав я, намагаючись говорити рівно. «Ти якийсь не в собі останнім часом». Він сіпнувся, відвів очі.
«Та нормально все, роботи багато, втомлююся». «Спиш нормально?» — спитав я.
«Сплю, а що?» Він дивився на мене насторожено, і я зрозумів: він знає, що я щось підозрюю. Або мені тільки здалося?
Я не став тиснути, кивнув і пішов. Але рішення визріло остаточно: треба дізнатися правду будь-якою ціною.
Того ж дня я пішов до магазину електроніки на центральній вулиці й купив маленьку камеру спостереження. Продавець, молодий хлопець із пірсингом у носі, пояснив, як її під’єднати до телефона, як записувати. Коштувала вона недешево, чотири з половиною тисячі гривень, майже половина моєї пенсії.
Але мені було байдуже. Я мав побачити на власні очі, що відбувається між моєю дружиною і зятем ночами в моєму ж домі. Увечері того ж дня я встановив камеру.
Тамара поїхала до подруги на іменини, а Ігор сидів у своїй кімнаті, як завжди. У мене було години дві. Я вибрав місце в коридорі навпроти дверей Ігоря.
Там на стіні висіла стара поличка з припалими пилом статуетками, які Тома збирала ще замолоду. Порцелянові балерини, якісь олені. Я переставив їх так, щоб камера сховалася за оленем.
Спрямував об’єктив на двері. Камера була маленька, чорна, розміром із сірникову коробку. Її не помітиш, якщо не знаєш, що шукати.
Під’єднав до телефона, як учив продавець. Застосунок показав картинку: коридор, двері, шматок стіни. Якість виявилася непоганою, навіть у темряві видно.
Налаштував запис за рухом. Усе, пастка готова. Я сховав телефон у кишеню і відчув, як руки тремтять.
Мені було гидко від самого себе: у 63 роки перетворився на якогось параноїка, який шпигує за дружиною. Але що мені лишалося робити? Спитати напряму?
Вона б збрехала, я бачив це по її обличчю. Вона приховує щось, і я мав знати, що саме. Уночі я знову не спав.
Лежав, дивився на Тамару. Вона спала спокійно, дихала рівно, зморшки розгладилися. Моя Тома.
Я згадав, як ми їхали потягом до Запоріжжя тоді, у далекому 87-му році. Вона сиділа біля вікна, дивилася на ліс, що пропливав повз, і наспівувала щось тихенько. Я дивився на неї й думав: ось вона, моя доля…
