«Ігорю, нам треба серйозно поговорити». Він обернувся, кивнув. Я зачинив двері, сів навпроти.
«Ти не даєш собі ради. Я бачу, Катя бачить. Ти не можеш так далі, ти руйнуєш себе і свій шлюб».
«Я знаю», — сказав він тихо. «Але я не можу інакше». «Можеш, я допоможу, я знайшов спосіб».
Він подивився на мене уважно. «Який спосіб?» Я дістав із кишені конверт, простягнув йому.
Він узяв, відкрив, витяг папери. А потім шок. «Що це таке?»
«Заповіт. Я переписав квартиру і дачу на твоє ім’я. Після моєї смерті все перейде тобі: не Каті, не Олені, а тобі».
«Це не спокутує провини, але це хоч щось. Спадок від батька, якого я вбив». Ігор упустив папери на стіл.
Він дивився на мене приголомшено. «Ви збожеволіли?» «Я не візьму цього».
«Дачу й майно візьмеш після моєї смерті. Зараз тобі не треба нічого робити. Просто знай, що це буде твоє».
«Квартира в центрі Києва, 52 квадратні метри. Дача під Києвом, 6 соток землі і будинок. Це коштує приблизно тринадцять з половиною мільйонів гривень».
«Може, більше, може, менше. Купите собі з Катею власне житло, почнете нове життя». «Але Катя, Олена, вони ваші доньки, вони будуть проти».
«Вони не дізнаються, заповіт відкриють після моєї смерті. На той час я сподіваюся, що ти пробачиш мені хоч трохи. Скажеш Каті, що я так хотів, що ти був мені як син, і вона зрозуміє».
«Чуєш?» «Ні, це неправильно. Я не куплюся на ваші гроші».
«Це не про гроші взагалі», — сказав я. «Це про справедливість. Ти заслуговуєш на компенсацію».
«Твоя мати заслуговувала, але її вже немає. І я можу дати тільки тобі. Візьми це, щоб ви не залежали ні від кого».
Він мовчав довго. Дивився на папери, на мене, потім знову на папери. Нарешті вичавив: «А Тамара Іванівна знає?»
«Знає, я з нею обговорював. Вона згодна. Вона теж хоче, щоб ти був щасливий».
«А Катя? Як я їй поясню, коли прийде час?» «Скажеш правду, що я хотів допомогти вам, бо я любив тебе як сина».
«Це буде правдою. Бо я справді став тебе любити, Ігорю, попри все. Ти хороша людина, набагато краща за мене».
Його очі наповнилися слізьми. Він різко встав, відвернувся. «Не кажіть так, ви не знаєте, що я відчуваю».
«Я знаю. Ти хочеш мене ненавидіти, але не можеш. Бо любиш Катю, бо поважаєш Тамару, бо ти не зла людина».
«Твій батько був хорошою людиною, і ти вдався в нього. Він пишався б тобою». Ігор різко обернувся, обличчя в сльозах.
«Звідки ви знаєте, яким він був? Ви його вбили!» «Я працював із ним два роки, він був чесним виконробом, справедливим».
«Допомагав робітникам, заступався за них перед начальством, і всі його поважали. І я теж. Тому я так і не пробачив собі, що через мою недбалість він загинув».
«Тому я 28 років живу з цією провиною і житиму до кінця». Ігор опустився на ліжко, закрив обличчя руками і заплакав.
Я сидів і дивився на нього, і мені хотілося підійти, обійняти. Я обіймав своїх доньок, коли їм було зле, але я не наважився. Я не мав права.
Нарешті він заспокоївся, витер обличчя. «Добре. Я прийму ваш заповіт».
«Не тому, що пробачив, а тому, що ви маєте рацію: Катя заслуговує на краще життя. І якщо це допоможе їй, я візьму. Але знайте, що це не прощення, ніколи не буде прощення».
«Знаю», — кивнув я. «І не прошу. Просто живи, будь щасливий із моєю донькою».
«Зроби її щасливою, це все, про що я прошу». Він кивнув. Ми сиділи в тиші.
За вікном кричали ворони, проїхала машина. Звичайний київський день. Але для нас це був якийсь рубіж.
Ми домовилися. Не примирилися, але домовилися. І це вже було щось.
Після тієї розмови з Ігорем щось змінилося. Не одразу, не різко, але поступово. Він став трохи спокійнішим, трохи менш замкненим.
За вечерями почав іноді жартувати, відповідати на Катині запитання не односкладово. Вона це помітила, зраділа. Казала мені й Тамарі:
