А потім пролунав розпачливий, сповнений люті крик Лариси, який супроводився глухим ударом по металевій оббивці дверей. Потім почулися квапливі кроки до ліфта й скиглення Артема. Оксана повернулася на кухню.
Міша сидів за столом і мовчки жував бутерброд.
— Мамо, а Артем із нами більше не поїде? — тихо спитав він.
— Ні, сину. У тітки Лариси тепер свої справи, а в нас свої.
Того дня Оксана відвезла сина до школи в тиші й спокої. Ніхто не бив ногами по спинці її сидіння, ніхто не вимагав увімкнути гучну музику.
Надвечір у загальношкільному батьківському чаті почався рух. Лариса, вочевидь, діставшись до роботи й трохи охоловши, вирішила змінити тактику.
«Шановні батьки!» — йшлося в повідомленні.
«Чи може хтось із нашого району забирати Артема після уроків? На жаль, наша сусідка, на яку ми так розраховували, раптово відмовилася нам допомагати, залишивши нас у безвихідній ситуації просто перед початком робочого тижня. Готова платити символічну суму або допомагати за бартером».
Оксана читала це, помішуючи на плиті макарони. Вона не збиралася відповідати. Виправдовуватися в чатах — остання справа. Але їй і не довелося.
Галина, голова батьківського комітету, жінка сувора й ділова, відповіла за п’ять хвилин.
«Ларисо, добрий вечір! Моя няня забирає мою доньку й ще одного хлопчика з паралелі. Послуга коштує 800 на день. Поїздка плюс дві години нагляду. За символічну суму вона не працює. Якщо вам цікаво, дам телефон. А щодо сусідок — безплатну працю в нас давно скасували».
Лариса нічого не відповіла. Чат поринув у багатозначну мовчанку…
