Тим часом група Івана нарешті натрапила на передовий секретний дозор українських десантників, які вчасно підхопили поранених героїв на руки й доправили до шпиталю. Після складної операції під акомпанемент обстрілів Іван зміг зробити перший довгоочікуваний дзвінок матері, голос якої затремтів від сліз радості й полегшення. Він пообіцяв їй, що скоро буде вдома і що повернеться не сам, а з людьми, здатними відновити справедливість і покарати кривдників.
Минуло ще кілька днів томливого чекання, протягом яких солдат відновлював сили й готував своє тріумфальне повернення до міста, що стало для нього головною метою. Марія, дотримуючись вказівок сина, чекала його неподалік від будинку, коли до під’їзду повільно й упевнено підкотив масивний чорний позашляховик із військовими номерами. Іван першим вийшов із машини, його суворий погляд зустрівся з очима матері, а тоді він обернувся до відчинених дверцят, запрошуючи вийти решту пасажирів.
Із тіні салону почали повільно з’являтися постаті людей, від вигляду яких у Марії перехопило подих, а по спині пробігла хвиля крижаного, паралізуючого холоду. Вона впізнала в жінці й дитині, що вийшли, тих, кого Вадим Морозов вважав назавжди викресленими зі свого життя й надійно схованими від сторонніх очей. Група почала повільно підніматися до дверей квартири, а на п’ятому поверсі в цю мить розчахнулося вікно, і зблідлий Вадим із жахом витріщився вниз, упізнаючи в прибулих свою найстрашнішу й неминучу погибель.
Промозглий, пронизливий до кісток зимовий вітер безжально розтріпав сиве волосся Марії, коли вона ніби закам’яніла, не в силі відірвати сповнений сліз погляд від змарнілого обличчя свого єдиного сина. Іван стояв перед нею в страшенно потертій, пропаленій у багатьох місцях осколками військовій формі, важко спираючись на грубо вистругану саморобну дерев’яну тростину. Його колись відкрите й веселе молоде обличчя тепер перетинав свіжий, іще не до кінця загоєний багряний шрам, але в рідних очах світилася все та сама незламна, тепла й безмежна синівська любов.
Жінка видала цілком неконтрольований, глухий і здавлений крик, після чого зірвалася з місця й кинулася на шию своєму хлопчикові, заливаючись гарячими, пекучими сльозами безмежного материнського щастя. Вона судомно, вкриваючи поцілунками, гладила його запалі, густо зарослі жорсткою щетиною щоки, жадібно вдихаючи змішаний, такий рідний запах важких шпитальних ліків, в’їдливого пороху й морозного київського повітря. У цю неймовірну, божественну мить усі пережиті нею нелюдські жахи, жорстокі приниження й паралізуючі страхи останніх місяців здалися їй лише важким, швидко вислизаючим нічним кошмаром…
