Ступні Івана буквально палали від нестерпного болю в розірваних армійських черевиках, але він не дозволяв собі навіть хвилинного перепочинку в цій смертельно небезпечній «сірій зоні». Позаду вже чувся хрипкий гавкіт пошукових собак і різкі команди переслідувачів, які виявили порожній підвал і кинулися в люту погоню за втікачами. Група змучених солдатів рухалася, мов безтілесні примари, використовуючи кожну западину в землі й кожен повалений кущ як своє останнє рятівне укриття від куль.
У цей самий час у київській квартирі Вадим Морозов почав утілювати в дію свій підступний і заздалегідь продуманий план остаточного виселення Марії на вулицю. Він безжально викидав її скромні пожитки й старі фотографії просто в темний і холодний під’їзд, цілковито ігноруючи ридання жінки й гнівні погляди сусідів. Олексій Коваленко, боягузливо притиснувшись до обшарпаної стіни, лише мовчки спостерігав за цим відвертим варварством, не сміючи вставити ані слова на захист своєї нещасної родички.
Квартирант змінив замки на важких вхідних дверях із вражаючою швидкістю й спритністю, ніби він заздалегідь і дуже ретельно готувався до цього вирішального моменту захоплення. Марія опинилася на сходовому майданчику в одному лише домашньому халаті й старих капцях, відчайдушно притискаючи до грудей маленьку іконку й свій старий мобільний телефон. Холодний протяг під’їзду пробирав жінку до самих кісток, але душевний біль від зради близької людини був у багато разів гострішим за будь-який зимовий мороз.
Іван тим часом дістався грузького берега невеликої річки, яку групі необхідно було перейти під покровом густого ранкового туману, щоб нарешті вийти до позицій ЗСУ. Вода була крижаною й пахла мазутом, але змучені бійці входили в неї без найменших вагань, розуміючи, що це їхній останній рубіж на шляху до життя. Кравченко особисто допомагав переправлятися найслабшим товаришам, відчуваючи, як поступово німіють його власні кінцівки від пронизливого холоду й колосальної, критичної втрати крові.
У Києві Марія Шевчук сиділа на бетонних сходах під’їзду, обхопивши плечі руками й не перестаючи тихо шепотіти молитви про дивовижний порятунок свого зниклого сина. Кілька добрих сусідів винесли їй теплу ковдру й склянку гарячого чаю, але жінка майже не реагувала на їхню щиру турботу й тихі слова співчуття. Її очі, сповнені нестерпної й глибокої туги, були прикуті до зачинених дверей її власної квартири, за якими тепер по-хазяйськи порядкували нахабні злочинці.
Вадим і його хмільні спільники вже щосили святкували свою легку перемогу, відкоркувавши пляшку дешевого коньяку й голосно обговорюючи, за яку суму можна буде продати житло. Вони були абсолютно й цілковито впевнені у своїй безкарності, вважаючи, що хаос війни спише всі їхні гріхи й злочини проти беззахисної та самотньої вдови. Гучний сміх покидьків розносився всім коридором, перекриваючи навіть далекі відлуння роботи ППО й гул ворожих крилатих ракет, що пролітали в сірому небі…
