Різким, несподівано сильним рухом жінка відкинула ручку далеко вбік і змела всі фальшиві документи на брудну, затоптану черевиками підлогу кухні. Обличчя ошелешеного квартиранта перекосилося від шаленої, неконтрольованої злості, його масивні кулаки стиснулися до хрускоту кісток, явно готуючись завдати смертельного, нищівного удару. Підлий зрадник Олексій у дикому жаху відсахнувся до стіни, раптом усвідомивши, що ситуація остаточно вийшла з-під контролю і справа пахне великою кров’ю.
Вадим зробив загрозливий, важкий крок назустріч беззахисній Марії, його маленькі очі налилися кров’ю, а з горла вирвався хрипкий, воістину звіриний рик. Жінка міцно заплющила очі, приречено готуючись прийняти неминучий фізичний біль, подумки просячи пробачення у свого улюбленого Івана за те, що не вберегла їхній дім. Але саме в цю мить напружену тишу маленької кухні розірвало пронизливе, крижане для душі виття вуличної сирени, що сповіщало про початок масштабної ракетної атаки.
Увесь багатоквартирний будинок здригнувся від першого оглушливого вибуху, десь на околиці спрацювала система протиповітряної оборони, змусивши жалібно задрижати шибки в старих рамах. Вадим інстинктивно пригнувся, на мить втративши рівновагу, а переляканий до смерті нотаріус із гучним криком жаху кинувся в коридор, рятуючи своє жалюгідне життя. У хаосі, що запанував, Марія раптом виразно почула, як у замку їхніх вхідних дверей повільно й із моторошним металевим скреготом повертається чийсь ключ…
Звук ключа, що провертався в замку, змусив серце Марії завмерти, але надія на миттєве диво змінилася новим нападом крижаного й паралізуючого жаху. До квартири увійшов ще один кремезний чоловік із холодними очима, якого Вадим Морозов зустрів схвальним кивком і коротким, майже військовим наказом. Стало гранично ясно, що це був спільник, який прийшов допомогти остаточно зламати волю нещасної й цілковито беззахисної жінки у її власному домі.
Вибухи на околиці міста продовжували гриміти з моторошною регулярністю, змушуючи стіни старого панельного будинку здригатися в такт шаленому пульсу Марії Шевчук. Пил повільно сипався зі стелі на кухонний стіл, де все ще лежали ті самі фальшиві папери, якими аферисти планували відібрати її єдине житло. Вадим грубо схопив жінку за змарніле плече й із силою відкинув її в бік коридору, заявляючи, що її час у цій квартирі офіційно добіг кінця.
Поки в Києві розгорталася ця тиха й підла драма зради, далеко на сході країни Іван Кравченко вів свою власну відчайдушну боротьбу з невблаганною смертю. Він обережно пробирався крізь завали зруйнованого промислового цеху, підтримуючи за плече тяжкопораненого молодого кулеметника з позивним «Студент», який уже майже не відчував своїх ніг. Кожен метр шляху давався їм із колосальними, майже надлюдськими зусиллями, адже ворожі патрулі нишпорили зовсім поруч, прочісуючи руїни в пошуках уцілілих українських бійців.
Іван виразно відчував, як липка й тепла кров просочує його одяг, але думка про матір, що лишилася в смертельній небезпеці, надавала йому майже надлюдських сил. Він твердо знав, що мусить вивести своїх людей до позицій своїх військ за будь-яку ціну, попри глибоку контузію й цілковиту відсутність необхідних медикаментів. Попереду маячіла сіра, оповита туманом смуга лісосмуги, яка в ту мить була їхнім єдиним шансом сховатися від усевидющих очей ворожих тепловізорів…
