Що скаже голова? І головне, що вона сама з цим робитиме? Потім спитала: «У мене три питання. Кожному своє. Відповісте чесно — скажу своє слово».
«Злукавите — відразу скажу ні, без образ». Семен кивнув. Неквапливо, не з полегшенням, спокійно. Як людина, яка на таку відповідь і розраховувала.
Підійшов Гриша, став біля нижньої сходинки. Кинув самокрутку, докурену. Тихон не зрушив із місця. Агрипина встала й підійшла до нього сама, це теж був вибір, і він це зрозумів.
Семенові вона поставила перше питання. Спитала: «Розкажи своїми словами, за що сидів». Із аркуша знала вже, але хотіла почути голосом, хотіла бачити обличчя. Семен розповів, без пафосу, без жалю до себе, без злості.
Не підвищуючи інтонації, без зайвих слів про те, хто доніс. Просто факти, рівно так, як розповідають про чуже, а не про своє. Курилка, тридцять шостий рік, фраза про хліб, Васько Рябов. Дві хвилини, не більше.
Агрипина дивилася йому в обличчя, і він не відводив погляду жодного разу. Не тому, що хотів справити враження, а просто тому, що відводити не було навіщо. Вона зрозуміла: правда. Не тому, що історія зворушлива, а просто правда.
Гриші поставила інше питання. Спитала: «Якщо завтра хтось із села прийде скаржитися, що щось пропало, я маю думати на тебе?». Гриша помовчав три секунди, не більше. Потім сказав: «Ні».
Пояснив коротко: красти там, де живеш, це все одно що рубати дерево, під яким сидиш. Він так не працював жодного разу й починати не збирається. Красти у своїх — останнє діло, нижче нікуди. Агрипина зрозуміла, що це правда, і не тому, що в нього чесні очі.
Очі в нього були якраз непрості. А тому, що сказав це буденно, без інтонації людини, яка переконує. Як говорять про щось очевидне, що й пояснювати не треба. До Тихона вона підійшла впритул.
Тихон підвів голову, коли вона підійшла. Дивився на неї просто, але без виклику. Спитала тихо, так, щоб тільки він чув: «Чому дезертирував?». Тихон мовчав секунди чотири.
Потім відповів коротко, рівно, без пропусків. Дружина померла в лютому сорок четвертого. Запалення легень: провалилася під лід на річці, несучи воду. За тиждень згоріла.
Донька Ніна, дев’ять років, лишилася сама в селі. Сусідка тітка Паша наглядала, але в тітки Паші четверо своїх. Тихон написав командирові рапорт. Пояснив, просив десять днів відвезти доньку до сестри в Чернігів.
Командир був нормальною людиною, але зверху тиснули. Випадки дезертирства в частині почастішали, потрібна була жорсткість, щоб показати. Рапорт не підписали. Тихон почекав тиждень, написав знову, знову відмова.
Пішов. Відвіз Ніну. Переконався, що сестра бере, що є де спати, що Ніна не плаче. Ніна не плакала, дивилася на нього великими очима й питала, коли він повернеться.
Він сказав, що скоро. Дорога назад зайняла шістнадцять днів замість двох. Потяги стояли, мости були пошкоджені, доводилося обходити. Повернувся на шістнадцятий день, а його вже записали.
Агрипина дивилася на нього. Спитала, де донька зараз. Тихон сказав, що не знає, останній лист був у сорок восьмому. Потім замовк.
Агрипина кивнула й повернулася на ґанок. Усі троє дивилися на неї. Вона трохи помовчала, ще раз зважила. Не тому, що сумнівалася, вже не сумнівалася…
