Але справжнім випробуванням стали водні процедури. Алгоритм прийняття душу в чоловіка виглядав так: пуск води — швидке намокання — перекриття крана — намилювання — повторний пуск — змивання піни — закриття крана. Він пояснював це турботою про екологію та обмеженість ресурсів Землі. Коли я несміливо заїкнулася про бажання полежати в гарячій ванні, у відповідь пролунала лекція про те, що спускати 140 літрів чистої води — верх егоїзму.
Купівля провізії теж перетворилася на квест. До кошика летіли виключно акційні товари. У смартфоні чоловіка стояла спеціальна програма для моніторингу цінників. На вихідних ми здійснювали турне трьома різними гіпермаркетами, щоб зібрати кошик із максимальною вигодою.
Моя землячка Світлана поділилася схожим болем, розповівши, як її чоловік щовихідних витрачав години на поїздки по магазинах заради мінімальної вигоди. Ситуацію врятував лише перехід на онлайн-замовлення зі знижками.
Другим серйозним мінусом стала абсолютна неромантичність. Одразу після реєстрації шлюбу всі знаки уваги зникли. Штефан вважав витрати на подарунки позбавленими логіки, адже я спроможна самостійно придбати потрібну річ. У його календарі 8 березня не існувало, День закоханих він вважав маркетинговою вивертом, а в новорічну ніч ми просто вечеряли вдома.
Мені бракувало банальних квітів без приводу й милих несподіванок. Моя німецька співрозмовниця Урсула намагалася мене втішити, пояснюючи, що тут кохання доводять вчинками, наприклад приготуванням сніданку.
Третім мінусом виявилася доведена до абсурду рівноправність. Коли до дому доставили замовлений гарнітур, чоловік навідріз відмовився від послуг складальників. Я наївно гадала, що він збере все сам, але він залучив мене до повноцінної фізичної праці. Аналогічна ситуація сталася з підтікаючим змішувачем: він наполягав, щоб ми ремонтували його разом, бо ми ділимо побутові обов’язки порівну…
