Але був і зворотний бік. За місяць цей самий кавалер просто зник на дві доби. А ще за місяць позичив у мене велику суму й забув про неї. Наступний залицяльник виявився неймовірно галантним, але був переконаний, що хатні справи — це виключно жіночий обов’язок.
У цей момент я зрозуміла, що сумую за Штефаном. Мені бракувало його ініціативності в побуті, його вірності слову й упевненості в завтрашньому дні. Але я зовсім не сумувала за статусом «автономної економічної одиниці».
Головні висновки
Станом на сьогодні моє серце вільне. Я ходжу на побачення й дедалі чіткіше усвідомлюю, що бездоганних варіантів у природі не існує.
Європейський формат стосунків — це союз абсолютно рівних величин. Але ця рівність має страшну ціну: у кризовій ситуації ти залишаєшся в цілковитій самотності. Звичний мені менталітет передбачає опіку й готовність підставити плече, але розплачуватися за це часто доводиться власною незалежністю й необхідністю тягнути на собі весь домашній побут.
Я часто запитую себе, що ж краще: холодний, але передбачуваний європеєць, який без зайвих слів вичистить кухню, але не дасть ані цента на ліки? Чи щедрий земляк, який гидуватиме мити посуд, але в разі біди зніме з себе останню сорочку заради сім’ї?
Передбачуваність без подушки безпеки чи захист ціною вічних гойдалок? Я й досі шукаю відповідь на це запитання, але тепер упевнена в одному: партнерська рівність — це чудова концепція, яка працює рівно доти, доки в тебе є здоров’я і стабільне джерело доходу.
