Малена взяла браслет, загорнула в полотнину. Сказала жінці те саме, що й першій: тихо, коротко. Та знову не відповіла, тільки міцніше притисла дитину.
Третя адреса виявилася приватним будинком у Лісовому районі. Хвіртку відчинили діти, хлопчик років десяти й дівчинка трохи молодша. Обоє з цікавістю втупилися в гостей.
Малена подивилася на дівчинку, і Іван побачив, як вона на секунду завмерла. На зап’ясті в дівчинки був браслет. Золотий, вузький, із дрібним орнаментом.
Дівчинка тримала руку так, як тримають, коли прикраса нова й подобається. Трохи виставивши вперед, не навмисне, просто вона там є, і це приємно. — Мама вдома? — спитала Малена, і голос у неї був цілком спокійний.
Мама виявилася вдома. Невисока жінка зі стомленим обличчям і швидкими очима, з тих, хто відразу оцінює ситуацію й не марнує часу на зайві слова. Малена все спокійно пояснила.
Жінка вислухала, подивилася на доньку, потім на браслет на її зап’ясті. — Машо, — сказала вона спокійно, — зніми. — Але, мамо, — почала дівчинка.
— Зніми, будь ласка. Дівчинка зняла браслет із легкою образою й передала матері. Та простягла його Малені, не ставлячи більше запитань.
Із кімнати принесла перстень із темно-зеленим склом. Сказала, що знайшла його в шухляді столу серед паперів чоловіка й не знала, що з ним робити. Малена взяла все й подякувала.
Жінка кивнула й зачинила двері. На вулиці Іван зупинився, дістав із кишені зім’ятий список, який накидав уранці по пам’яті. Переглянув його.
— Усе, — сказав він. Малена розгорнула полотнину й перерахувала не поспішаючи. — Два кулони, ланцюжок із хрестиком, перстень із зеленим склом і два браслети.
Загорнула назад, сховала в сумку. — Усе, — підтвердила вона. Вони пішли до зупинки.
Іван ішов трохи попереду, потім сповільнив крок, щоб вона не відставала. Сонце вже хилилося на захід, повітря було тепле, запилене, міське, пахло бензином і нагрітим асфальтом. В автобусі він знову дивився у вікно.
Чернігів відходив назад: п’ятиповерхівки, паркани, берези, знову поля. Полотнина з прикрасами лежала в сумці в Малени на колінах — невеликий згорток, легкий на вигляд. Іван думав про жінку, яка тримала браслет на руці, витягнутій у його бік.
І про дівчинку, яка не хотіла знімати браслет. Малена мовчала всю зворотну дорогу. І він теж мовчав.
Тільки тепер це мовчання було іншим: не важким, а просто тихим. Як після роботи, яка зроблена, але ще не до кінця завершена. Автобус в’їхав до Полемівки, коли сонце вже торкалося верхівок сосен.
Воно світило тим важким помаранчевим світлом, яке буває тільки наприкінці літнього дня, коли все довкола відкидає довгі тіні. Навіть паркани в цю пору виглядають значнішими, ніж уранці. Малена вийшла першою, притримуючи сумку під пахвою.
Іван зіскочив слідом, і вони пішли сільською вулицею. Вона йшла трохи попереду, він поруч, майже плече в плече. Сусідка Нюра, яка полола грядку біля паркану, підвела голову й подивилася на них…
