Подальші події відбувалися дуже швидко. Інга Вікторівна сама увійшла до кабінету Тамари Яківни, залишивши сина й невістку в холі. Едик, ховаючи очі, спробував узяти Наталю за руку, але вона відразу її відсмикнула, ніби до шкіри торкнулася гидка жаба.
— Наталю, я визнаю, що винен. Не треба було йти на поводу в мами, але мені було так тебе шкода. Я погодився лише заради тебе, — невпевнено промовив він. — Тепер я завжди буду на твоєму боці. Я стану найкращим батьком у світі. Я не зможу жити без тебе.
Цієї миті з кабінету вийшла Тамара Яківна й покликала Наталю пройти з нею. Едик теж підвівся, але вона зробила застережний жест рукою:
— А ви, молодий чоловіче, зачекайте тут.
Коли вони звернули за ріг холу, Тамара Яківна заговорила:
— Я дуже рада, що правда відкрилася. Я й сама місця собі не знаходила всі ці місяці. Знаєте, я відчувала, що дівчинка в нас надовго не затримається. На своє виправдання лише скажу, що за Оленкою дуже добре доглядали. Вона отримувала всі фізіопроцедури й масажі, і вже майже навчилася сидіти, а усміхається вона як!
Тамара Яківна по-хазяйськи йшла попереду, а коли озирнулася на Наталю, побачила, як на її очах блищать сльози. Але це були сльози не болю й відчаю, а передчуття щасливої, найжаданішої зустрічі. Коли вони опинилися в кімнаті, більше схожій на звичайну дитячу, Наталя ледь не знепритомніла від хвилювання. Біля дитячого ліжечка вона побачила молоденьку медсестру, яка з усмішкою щось розповідала малечі.
— Як сьогодні наша Оленка? — спитала Тамара Яківна.
— Чудово. Дивіться, як вона навчилася міцно тримати іграшки. Навіть пальчики не розтиснеш.
Наталя повільно, ніби боячись злякати мить щастя, попрямувала до ліжечка, а директорка жестом показала, щоб медсестра вийшла.
— Таміло, здрастуй, моя донечко. Як же мені тебе бракувало! — прошепотіла вона. — Тепер мама завжди буде з тобою.
Наталя обережно простягнула руку, щоб торкнутися дитини, але дівчинка відразу стиснула в кулачку її палець і не відпускала.
— Яка вона гарна! — із захватом прошепотіла щаслива мати. — Можна я візьму донечку на руки?
— Звісно, можна! — відповіла Тамара Яківна, розуміючи, що цієї миті на землі на одну знедолену дитину стало менше. — А чому ви називаєте її Тамілою?
— На честь її ангела-охоронця, яка розплющила мені очі й указала шлях до моєї доньки, — ухильно відповіла Наталя.
До цієї миті дівчинка зовсім освоїлася й довірливо поклала свою голівку на плече матері.
— Вона впізнала мене? — розуміючи всю абсурдність свого запитання, промовила Наталя.
— Можливо, хто знає, як працює мозок немовлят, особливо сонячних діток. Природа, щось забираючи в них, обов’язково дарує щось натомість.
Надвечір подружжя Іонових із донькою повернулося додому. Там уже щосили господарювала Інга Вікторівна. Дитячі меблі й речі були повернуті на свої місця. Увесь стіл на кухні займали різні баночки й пляшечки з дитячим харчуванням. У кожній кімнаті стояли у вазах квіти. Побачивши в передпокої невістку з дитиною на руках, Інга Вікторівна застигла на місці, не знаючи, як поводитися. Потім вона подивилася на малечу й несподівано заплакала. Вона безсило опустилася на підлогу, повторюючи лише одну фразу:
