— В порядку. Доза снодійного виявилася невеликою, він не встиг довести справу до кінця. Її вже приводять до тями.
Степан відчув, як підкошуються ноги. Він притулився до стіни, намагаючись віддихатися.
Артема повели вниз. Степан спустився слідом, повільно, тримаючись за поручні. Ноги не слухалися.
На парковці стояла швидка. Біля неї метушилися медики. Степан побачив ноші, крапельницю, кисневу маску. Він чекав. Хвилини тягнулися як години. Нарешті один із медиків підійшов до нього.
— Ви батько?
— Так.
— Вона прийшла до тями. Хоче вас бачити.
Степан кинувся до швидкої. Дарина сиділа на ношах — бліда, з розпатланим волоссям, але жива. Жива.
— Тату. — Вона спробувала встати, але медсестра м’яко утримала її.
Степан обійняв доньку. Міцно, як не обіймав з дитинства.
— Пробач мені, — схлипувала вона. — Пробач. Я мала послухати тебе. З самого початку.
— Тихо, доню. Все добре. Все закінчилося.
Повз провели Артема в наручниках. Він більше не посміхався. Його обличчя було сірим, порожнім. Маска остаточно сповзла, і під нею не виявилося нічого. Порожнеча. Чорна, бездонна порожнеча.
Дарина підняла голову і подивилася йому в очі.
— Я тебе кохала, — сказала вона тихо. — По-справжньому. А ти? Ти навіть не людина.
Артем нічого не відповів. Його повели.
Суд відбувся через пів року. До того часу слідство розкопало ще дві жертви. Жінки, які загинули за дивних обставин за кілька років до Ольги. Загальна кількість вбивств досягла п’яти. Можливо, були й інші, але довести їх не вдалося.
Жанна дала свідчення. Її судили як співучасницю, але врахували співпрацю зі слідством. Три роки умовно. Вона вийшла із зали суду постарілою на десять років, але з чимось новим в очах. Можливо, з надією на спокуту.
Микола Гриценко був присутній на кожному засіданні. В інвалідному візку, зі згаслим поглядом, але коли оголосили вирок, він заплакав. Уперше за два роки.
Артема, справжнє ім’я якого виявилося Ігор Волков, засудили до довічного ув’язнення. Коли його виводили, він жодного разу не обернувся. Ні на суддю, ні на родичів жертв, ні на Дарину, яка сиділа в першому ряду, стискаючи руку матері.
Після суду Степан вийшов на ґанок і закурив. Перша сигарета за пів року — він кинув після того вечора в квартирі Артема. Лікарі сказали, що серце не витримає. Але сьогодні, сьогодні можна.
— Тату, — Дарина вийшла слідом. — Ти як?
— Нормально. А ти?
— Вона помовчала.
— Не знаю. Напевно, маю відчувати полегшення. А я відчуваю… порожнечу.
— Це мине.
— Ти впевнений?
— Так. З часом мине. Ти молода. У тебе все життя попереду.
Дарина притулилася до його плеча.
— Дякую, тату. За все.
— Нема за що дякувати. Я просто робив те, що повинен був.
— Ні. Ти робив більше. Набагато більше.
Вони стояли на ґанку, батько і донька, і дивилися, як сонце сідає за горизонт. Захід був красивим. Майже таким же красивим, як той, який вони бачили двадцять років тому, коли маленька Даша вперше запитала: «Тату, а чому небо червоне?»
— Тому що день закінчується, — відповів він тоді. — І починається ніч.
— А потім?
