Наступні години батьківський дім дедалі менше нагадував місце, де ще вранці готувалися приймати гостю. Приїхали криміналісти з валізами й нумерованими пакетами. Вони фотографували кімнати, фіксували розташування документів, вилучали баночки з таблетками й звіряли їхній вміст із моїми знімками.
Кравченко обережно зняв електронний годинник, забрав ручку-диктофон і зарядний блок. Я чекав докорів за самодіяльність, однак він лише уточнив, коли було встановлено кожен пристрій, і схвально кивнув. Записи не замінювали офіційного розслідування, але добре пов’язували розрізнені епізоди в єдину картину.
Лабораторний висновок про кавовий осад уже був у справі. До нього додали фотографії чашки, листування Христини, підроблений документ із підписом Павла й бланк відмови від реанімації. Окремо запакували теку з розрахунками на похорон і папери про позику, де майбутню виплату використовували як гарантію.
Олена й Марина давали перші свідчення просто на кухні. Вони прийшли до дому з різних службових причин і не були знайомі ні зі мною, ні між собою, тому їхні свідчення мали особливе значення. Обидві чули, як Павло розповів про розподіл грошей, а мама зізналася в додаванні седативних засобів.
Рідних по одному вивели до машин. Коли повз мене пройшла мама, я відчув не тріумф, на який чекав, а різкий фізичний біль. Вона бажала моєї смерті й усе ж лишалася жінкою, чий голос супроводжував моє дитинство; ці дві правди існували водночас і розривали зсередини.
До управління я поїхав разом із Кравченком. У знайомому кабінеті ввімкнули відеозапис, і я почав розповідати від святкового ранку. Не пропустив ні власної брехні про діагноз, ні полегшення родини після цієї новини, ні кожної подальшої пастки.
Допит тривав кілька годин. Слідчий повертався до дат, просив уточнити, де лежав телефон, коли було знайдено осад, хто був присутній під час підписання паперів. Я відповідав максимально точно, бо розумів: будь-яка неточність дозволить захисту подати все як помсту скривдженого сина.
Коли запис зупинили, Кравченко відкинувся на спинку стільця й стомлено потер очі. Він підтвердив, що я є жертвою замаху й фінансової змови, але нагадав і про мою відповідальність. Повідомляючи установам вигадані медичні відомості, я свідомо вводив їх в оману, і адвокати родичів неодмінно вхопляться за це.
— Знайдіть захисника до першого серйозного засідання, — сказав він. — Не друга родини й не випадкового консультанта, а людину, яка представлятиме тільки вас.
Так і сталося. Наступні тижні перетворилися на череду зустрічей, протоколів і судових коридорів. Щоранку починалося з нових запитань, а ввечері я знову прокручував свідчення, боячись, що забув важливу дрібницю.
На засіданні щодо обрання запобіжного заходу прокурор представив висновок токсикологів і записи зі зізнаннями. Мамі відмовили у звільненні під заставу: суд вирішив, що людина, яка мала доступ до сильнодійних речовин і застосувала їх проти сина, може становити небезпеку. Її вивели під конвоєм до слідчого ізолятора.
Я дивився, як на зап’ястях матері замикаються кайданки, і не міг назвати жодної емоції, яку відчував. Полегшення змішувалося з жалем, гнів — зі спогадом про ті часи, коли вона вкривала мене ковдрою. Те, що вона зробила, не зникало від цих спогадів, але й минуле не стиралося одним рішенням суду.
Батька, Христину й Павла звільнили під велику заставу. Зібрати гроші допоміг брат батька, продавши свій заміський будинок. Усім трьом висунули обвинувачення, пов’язані зі змовою, шахрайством і підробкою документів, а суд суворо заборонив їм наближатися до мене, телефонувати чи передавати повідомлення через знайомих.
Заборона не зупинила дальшу рідню. Старий телефон дзвонив майже без упину: одні називали мене безсердечною людиною, яка посадила батьків, інші запевняли, що завжди помічали в нашій родині жадібність. Спільний чат перетворився на нескінченну сварку, де люди сперечалися не про докази, а про те, чи зобов’язаний син мовчати заради кровної спорідненості.
Кілька днів я намагався пояснювати, потім зрозумів, що кожна розмова лише заново розкриває рану. Вимкнув апарат, купив новий номер і повідомив його лише адвокатові, Кравченкові та Сергієві. Уперше за довгий час у квартирі стало по-справжньому тихо.
Захисник виявився саме таким фахівцем, про якого говорив Сергій. Він вивчив кожен запис, відокремив мої самостійні дії від операцій поліції й узгодив позицію з юристами служби соціальних гарантій та слідством. Проти мене не стали відкривати кримінальне провадження за фіктивні відомості за умови, що я дам повні свідчення про злам особистого кабінету й дії батька.
Без наслідків я все одно не лишився. За введення установ в оману довелося сплатити значний адміністративний штраф, який поглинув помітну частину інвестиційного доходу. Я прийняв це без суперечок: власна брехня мала ціну, і свобода з можливістю почати життя наново вартувала цих грошей…
