Минуло три місяці. Три місяці обшуків, допитів, арештів рахунків і гучних заголовків у пресі. Імперія Білозорових валилася, як картковий будиночок. Їх звинувачували не тільки в спробі рейдерського захоплення нашого бізнесу. Під час слідства спливли й інші, куди брудніші справи.
А ми працювали. Ми повернули контроль над компанією. Батько, скинувши тягар зради, немов помолодшав на 10 років. Він генерував нові ідеї, укладав контракти. Ми не просто відновили бізнес, ми вивели його на новий рівень, ставши символом стійкості та чесної боротьби.
Я сиділа у своєму новому кабінеті, розташованому поруч із кабінетом батька. Розбирала документи за новим проєктом. По телевізору на стіні без звуку йшов новинний канал. Я мигцем глянула на екран і побачила знайоме обличчя Ігоря Білозорова. Його виводили з будівлі суду під конвоєм. Кайданки на руках, згаслий, зацькований погляд. У рухомому рядку внизу йшлося про арешт усього його майна. Я відчула не зловтіху, а лише холодне задоволення. Справедливість перемогла.
У цей момент задзвонив мій мобільний. Незнайомий номер. Я вагалася, але все ж відповіла. — Алло. — Кіро… Голос у слухавці був тихим, зломленим, ледь впізнаваним. Але я його впізнала. Володимир. Я мовчала. — Кіро, це я, Володимир, — прошепотів він. У його голосі чулися сльози. — Я… Я прошу тебе, допоможи. Батько… Його щойно відвезли. У нас усе забрали. Усе. Рахунки, будинки, машини. Ми залишилися ні з чим. Я не знаю, що робити.
Він продовжував щось лепетати про несправедливість, про те, що він був лише пішаком, що він ні в чому не винен. Жалюгідна, розчавлена людина, позбавлена звичної розкоші і влади. Він навіть не розумів, що просить про допомогу ту, яку сам хотів знищити. Я мовчки слухала його, дивлячись на екран телевізора, де його батька садили в автозак.
Коли його плутаний монолог вичерпався, я вимовила холодно і чітко, вкладаючи в кожне слово остаточний вердикт: — Володимире, запам’ятай одну річ. Гра завжди закінчується. Особливо для тих, хто не вміє грати чесно.
Я натиснула кнопку відбою і, не роздумуючи, занесла його номер до чорного списку. Двері в мій кабінет відчинилися, і на порозі з’явився батько. Він, мабуть, теж бачив новини. Він підійшов і поклав мені руку на плече. — Хто дзвонив? — Володимир, – коротко відповіла я. Він усе зрозумів без слів, постояв мить, а потім сказав: — Усе правильно зробила, доню. Я підняла на нього очі й посміхнулася. По-справжньому тепло і спокійно. Уперше за довгі місяці я відчувала, що війна закінчена і ми перемогли. — Я знаю, тату. А тепер до роботи, у нас попереду багато справ.
Коментування закрито.