Їй життєво необхідно було виговоритися, щоб звільнити душу. Врятований хлопець уважно слухав, не перебивав, довго мовчав, а потім почав власну історію. «Ця людина не має до мене кровного стосунку. Але для ясності картини доведеться почати з самих витоків моєї біографії. Інакше ви нічого не зрозумієте в цьому клубку інтриг.
Мої батьки належали до числа дуже заможних людей. Мого батька звали Сергій Митрофанов, він володів мережею готелів у місті та області. Мати, Тетяна Митрофанова, також була відомою юристкою. До неї по допомогу зверталися поважні люди. Так от, коли мені виповнилося три роки, батькові почали погрожувати конкуренти, вимагаючи віддати бізнес під загрозою розправи.
Тоді батько й вирішив підстрахуватися, оформивши в нотаріуса заповіт. Згідно з цим документом, увесь капітал і нерухомість переходили у мою власність, але з однією умовою — після досягнення мною двадцяти трьох років. Гадаю, саме через цей пункт і розгорівся весь сир-бор. Адже мій двадцять третій день народження настане рівно за тиждень. У мого тата був дуже близький діловий партнер — Федір Іванович Круглов.
Ця людина вважалася його правою рукою й навіть доводилася нам далеким родичем. Батько довіряв йому як собі. Невдовзі бандити втілили погрози в життя, розстрілявши батькове авто. Мамине слабке серце не витримало такого стресу, і вона злягла. Буквально невдовзі вона пішла слідом за чоловіком.
Не витримала низки страшних ударів долі. У три роки я став круглим сиротою. Опіку наді мною оформив той самий Федір Іванович. Так-так, саме він і приїжджав до тебе. Він же взяв під свій контроль усю бізнес-імперію вбитого батька.
Скільки себе пам’ятаю, ця людина вселяла мені почуття обов’язку за те, що не здав мене в притулок. Він не виявляв до мене ані найменшої теплоти, не бив, звісно, але й любові не давав. На моє тринадцятиріччя опікун привів у дім молоду дружину Людмилу. Зрозуміло, я відразу став зайвим у їхній ідилії. Мене благополучно спровадили до престижної приватної школи в Англії.
Там я й ріс, потім успішно закінчив університет і, нарешті, вирішив повернутися в рідні краї. У мене були амбіції відкрити власну справу, що категорично не влаштовувало прийомного батька. Він звик тримати мене під контролем. Про існування заповіту я дізнався цілком випадково, навідавшись у гості до своєї старенької няні Анни Петрівни. Саме вона й відкрила мені очі на те, що відбувається, бо в ті трагічні роки перебувала поруч безвідлучно.
Вона все бачила й чула, але вміла тримати язик за зубами. Коли ж я посварився з вітчимом і вирушив на пошуки нотаріуса, який зберігав папери, події почали розвиватися стрімко. Спершу посипалися анонімні дзвінки з погрозами покинути місто. Я, на жаль, проігнорував ці дзвіночки. А за тиждень мене схопили бандити.
Замкнули в занедбаному лісовому будиночку. Били й вимагали відмовитися від спадщини. Врятуватися вдалося лише завдяки безглуздій випадковості. Один із охоронців поїхав до міста, і я зімітував напад болю, попросившись до туалету. У звичайний час мене виводили вдвох.
Щойно ми відійшли від хатини, я щосили штовхнув наглядача. Зав’язалася боротьба, я дивом вирвався й побіг. Зарився у величезну купу прілого листя, що й урятувало мені життя. Добу просидів там, боячись дихати. Потім вибрався й побрів навмання, сподіваючись вийти до дороги.
Там ви мене й знайшли. Тепер у мене немає жодної тіні сумніву щодо особи замовника мого викрадення. Цілком ясно, кому було вигідно, щоб я відмовився від спадщини». Рита вражено сплеснула руками. «Боже мій, це ж очевидно, Ілле!
Однозначно це справа рук вашого вітчима! Кого ж іще? Треба негайно бігти до поліції й прокуратури, бити на сполох, інакше він не зупиниться, доки не усуне вас». Врятований хлопець задумливо відповів. «Усе логічно.
Ніяк тільки не второпаю, чому він не ліквідував мене ще в дитинстві? Адже в паперах є доповнення, що в разі моєї неспроможності вступити у спадщину всі активи відходять саме Федору Івановичу». На що співрозмовниця слушно зауважила: «Висновок напрошується сам собою: вам неймовірно пощастило. Ваш вітчим просто не здогадувався про наявність заповіту доти, доки ви самі недавно не проговорилися. Але я переконана, що він причетний до викрадення.
Я встигла розгледіти його погляд — холодний, розважливий і злий». Урешті дівчина особисто відвезла Іллю до прокуратури, де він виклав усі подробиці своїх нещасть, а потім вони вирушили до поліції. Механізм правосуддя було запущено, порушили кримінальну справу, і в ході кропіткого розслідування назовні спливли моторошні таємниці минулих років. З’ясувалося, що Федір Іванович не лише оплатив викрадення пасинка, а й особисто доклав руки до вбивства його батька. Фактично він стер із лиця землі всю родину Митрофанових.
Для хлопця це стало жахливим потрясінням. Його трусило від гніву. Він умовив слідчого організувати йому зустріч із заарештованим вітчимом. Хлопцеві хотілося подивитися чудовиську в очі й поставити одне запитання — за що? Він наївно гадав, що злочинець розкається й благатиме про прощення, адже йому світив довічний строк.
Але підслідний поводився нахабно й розв’язно. — Ну що, Іллюшко, тішишся перемогою?
