Лідія майже відразу вирішила, що тепер у домі головна вона. При цьому, на її думку, від неї вимагалося тільки бути милою, вередливою і пристрасною, коли в неї з’являвся настрій. Артем же розраховував зовсім на інше. Йому здавалося природним, що якщо людина живе з ним, то бодай вечерю приготує, посуд помиє, лад підтримає. Тим паче Лідія сама не раз розповідала, як із дитинства допомагала по господарству.
Насправді все виявилося інакше.
— А ти сьогодні їжу не замовляв? — спитала вона якось, коли він повернувся з роботи втомлений і голодний.
— Ні. Я думав, ти щось приготуєш.
Лідія здивовано кліпнула.
— Мені ніколи було. І взагалі, ти ж зранку їв.
— Яєчню, яку сам і зробив.
— Ну то звари щось. У морозилці наче пачка напівфабрикатів лежала.
— Я її вдень майже всю з’їла, — безтурботно зізналася вона. — Але там трохи лишилося. Хочеш?
Артем нічого не відповів. Він пройшов на кухню, збираючись зробити собі хоча б бутерброд, і зупинився біля мийки. Там стояла гора брудного посуду. Рештки їжі присохли до тарілок, чашки були заляпані, на стільниці валялися крихти.
— Лідо, це що?
Вона відразу змінила тон, надула губи й схлипнула.
— Ну навіщо ти так? Я просто не встигла.
— Ти весь день була вдома.
— Чому ти одразу не сказав, що тобі потрібна не дівчина, а прислуга?
— А ти думала, ми все життя житимемо на замовленій їжі й напівфабрикатах?
Сварка вийшла гучною й неприємною. Лідія плакала, звинувачувала його в грубості, збирала сумку, потім демонстративно викликала машину й поїхала назад у гуртожиток. Артем залишився сам, перемив посуд, навів лад, замовив собі вечерю й ліг спати з твердим відчуттям, що цей досвід треба забути.
За кілька днів Лідія повернулася. Вочевидь, чекала, що він вибачиться першим, але так і не дочекалася. На порозі на неї вже стояла зібрана сумка.
— Ти серйозно?
