— запитав він хрипко.
Лікар подивився на нього, і в очах його було щось, що змусило Андрія похолонути.
— Ми боремося, — відповів лікар ухильно і пішов.
Андрій залишився один. Він стояв посеред коридору, дивлячись на зачинені двері, і не міг поворухнутися. Десь усередині піднімалася паніка, холодна і липка, як болотяна вода. Він міг втратити сина. Прямо зараз. І нічого не міг зробити.
Вночі Андрія пустили до Павлика. Хлопчик лежав на лікарняному ліжку, підключений до крапельниці. Обличчя його було білим, як крейда, губи пересохли. Дихання важке, уривчасте. Андрій сів поруч, взяв маленьку руку сина у свою. Рука була гарячою, як вугілля.
— Тільки не вмирай, будь ласка, — прошепотів Андрій, і голос його зірвався. — Я не переживу. Чуєш? Не смій умирати.
Павлик трохи розплющив очі. Погляд його був каламутним, але він упізнав батька.
— Тату, — прошепотів він ледь чутно. — Ти завжди будеш зі мною? Не кинеш?
Андрій стиснув його руку, схилився нижче.
— Завжди, — сказав він твердо, і сльози покотилися по його щоках. — Я нікуди не піду. Обіцяю.
Павлик слабо усміхнувся і знову заплющив очі. Андрій сидів поруч, тримав його руку і плакав. Тихо, беззвучно, щоб ніхто не чув. Десь у глибині душі він зрозумів: якщо Павлик помре, він сам не виживе. Бо син — це все, що у нього є. Єдине, заради чого він жив усі ці роки.
Вранці Андрій вийшов у коридор, дістав телефон. Довго дивився на екран, потім набрав номер. Гудки. Довгі, нескінченні. Потім клацання і знайомий голос: «Алло».
— Мамо, — сказав Андрій, і голос його зірвався. — Приїжджай. Потрібна допомога з онуком.
На тому кінці лінії мовчали.
— Я виїжджаю, — відповіла Галина твердо.
Галина приїхала через шість годин. Андрій зустрів її біля входу в лікарню. Вона виглядала переляканою, у старому пальті, з пошарпаною сумкою в руках. Це був перший раз за п’ятнадцять років, коли вона покинула село. Вони стояли навпроти один одного, не знаючи, що сказати. Потім Андрій ступив уперед і обійняв її. Просто обійняв, міцно, відчайдушно, як обіймають єдину людину, яка може допомогти.
— Мамо, — прошепотів він, уткнувшись їй у плече. — Я так боюся його втратити.
Галина обійняла його у відповідь, гладила по голові, як тридцять років тому, коли він був маленьким.
— Бог не допустить, синку, — сказала вона тихо, і голос її був твердим. — Пашенька сильний. Він витримає.
Андрій відсторонився, витер обличчя рукавом. Вони пройшли в палату. Павлик лежав так само: блідий, нерухомий. Галина підійшла до нього, присіла на край ліжка, поклала руку йому на лоб.
— Онучку мій, — прошепотіла вона. — Тримайся, рідний.
Вона дістала з сумки вервицю, почала молитися. Тихо, ледь чутно. Андрій сів з іншого боку, взяв Павлика за руку. Вони сиділи так годинами: мати молилася, син тримав руку онука. За вікном темніло, потім світлішало. Час втрачав сенс. Була тільки ця палата, ця дитина, ця молитва.
До ранку криза минула. Павлик розплющив очі, ясні, усвідомлені. Побачив бабусю і слабо усміхнувся.
— Бабусю, — прошепотів він хрипко. — Ти приїхала.
Галина заплакала, притиснула його руку до губ.
— Приїхала, онучку, — відповіла вона крізь сльози. — Приїхала.
Лікар увійшов, оглянув Павлика, кивнув задоволено.
— Криза минула, — сказав він, роблячи помітки в карті. — Але йому потрібен спокій. Чисте повітря. Вивезіть за місто, на природу. Нехай відновлюється.
Андрій подивився на матір. Галина дивилася на нього. Між ними пролягло щось нове — невидиме, але міцне.
— Поїдеш із нами в Макову? — запитав Андрій тихо. — Подоглядаєш онука?
Галина кивнула, не в силах говорити.
Будинок на окраїні Макової був великим, дерев’яним, із широкою верандою і різьбленими лиштвами на вікнах. Андрій зняв його у місцевого фермера за солідну суму: три кімнати, піч, колодязь у дворі. Хату Галини почали ремонтувати робітники з Братська, але поки що вона стояла, вкрита брезентом.
Перший ранок у селі почався із запаху свіжого хліба. Галина встала до світанку, розтопила піч, замісила тісто. Андрій прокинувся від цього запаху, теплого, домашнього, який він пам’ятав із далекого дитинства. Він лежав на широкому дерев’яному ліжку, слухав, як за стіною риплять мостини під кроками матері, і не міг повірити, що все це відбувається насправді.
Павлик спав у сусідній кімнаті, укутаний у вовняні ковдри. Обличчя його було блідим, але дихання — рівне, спокійне. Галина заходила до нього щогодини, перевіряла температуру, поправляла ковдру.
— Пашенько, онучку! — шепотіла вона, цілуючи його в лоб. — Одужуй, рідний!
Вдень вона заварювала трав’яні чаї: ромашку, м’яту, звіробій. Павлик пив слухняно, морщачись від гіркоти, але не вередував. Галина накладала на його груди теплі компреси з медом і козячим жиром, укутувала, співала тихих пісень. Андрій спостерігав із дверного отвору. Спостерігав, як мати схиляється над онуком, як гладить його по голові, як усміхається, коли він розплющує очі. Він бачив материнську любов — справжню, ту, що не вимагає нічого натомість. Ту, якої у нього ніколи не було….
Коментування закрито.