Життя без прикрасАлекс нарешті зрозумів, чому обладнання постійно ламалося, чому форма надходила неякісною, чому солдати отримували менше, ніж мали. Це була не недбалість. Це був злочин.
Він збирався винести документи й доповісти. Але двері відчинилися.
До кабінету увійшли Рейд і Грант.
Вони побачили папери в його руках.
— Тобі не слід було це знаходити, — сказав капітан.
Спочатку вони намагалися говорити спокійно. Переконували його мовчати. Пропонували частку, захист, просування. Казали, що така людина, як Алекс, могла б бути корисною їм усередині системи.
Він відмовився одразу.
— Я не братиму участі у ваших махінаціях. І мовчати теж не буду.
Коли він повернувся до дверей, удар прийшовся ззаду. Світ згас.
Отямився він уже вночі. Руки й ноги були зв’язані. Його тягли двоє — капітан і сержант — до мосту над річкою. Голова гуділа, нога майже не слухалася, в очах пливло.
— Що ви робите? — прохрипів він.
— Ти зробив вибір, — відповів Рейд.
За мить його скинули у воду.
Течія понесла Алекса. Він ледь не захлинувся, але зумів звільнитися. Кілька годин вибирався до берега, потім, кульгаючи й втрачаючи сили, дістався до дому сестри.
Її звали Ліна.
Вона нещодавно переїхала ближче до брата і теж служила. Вони були близнюками — настільки схожими, що в дитинстві їх постійно плутали. Ліна була сильною, витривалою, звиклою до дисципліни. І, побачивши брата побитим, мокрим, ледь живим, вона зрозуміла: чекати не можна.
— Ти не підеш туди, — сказав Алекс, коли вона заговорила про план. — Вони ледь не вбили мене.
— Саме тому я піду, — відповіла Ліна.
— Вони зрозуміють.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.