Життя без прикрасСело ховало Валентину всім миром. Її любили, і тому гіркота втрати відчувалася особливо гостро. Тільки рідна сім’я в цей скорботний день трималася осторонь. Лариса стояла віддалік, так і не наважившись підійти й попросити прощення. А Єгор узагалі залишився вдома — у своєму тихому, щасливому забутті.
Коли люди розійшлися, біля свіжої могили лишилася тільки одна жінка. Це була фельдшерка Оксана.
Вона звинувачувала в усьому себе. Не догледіла. Скерувала на старий апарат УЗД. Не розпізнала загрозу вчасно.
— Валентино Семенівно, що ж я наробила? Пробачте мені, якщо зможете, — плакала Оксана під важким, похмурим небом.
І раптом її ніби вдарило струмом. Вона підвела мокре від сліз обличчя й промовила тихо, але твердо, ніби давала клятву:
— Я спокутую свою провину. Я зроблю те, чого не встигли ви. Вирощу ваших дівчаток. Я вірю, що вони впораються. Обіцяю, я зроблю для цього все можливе.
Ці слова йшли просто із серця.
Наступного дня Оксана рішуче вирушила до кабінету завідувачки клініки Галини Сергіївни. Біля дверей вона зіткнулася з Ларисою, яка щойно підписала відмову від дітей.
Завідувачка була явно не в настрої: тяжкий випадок, перевірки, покинуті немовлята, папери, звіти.
— Що вам потрібно? — сухо спитала вона, неохоче відриваючись від документів.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.