— Тату… маму.
— Мама до рідні поїхала. Скоро повернеться.
— Тату, ти що? Мама вчора померла!
— Ай-ай-ай, Ларо, знову страшних книжок начиталася, — похитав головою Єгор. — От мама приїде, задасть тобі. Краще подивися, яке сонце надворі. Сходи погуляй. Тільки пізно не повертайся, щоб ми з мамою не хвилювалися.
Лариса дивилася на батька з жахом. Руки в неї затрусилися. Не впоравшись із собою, вона вибігла надвір і стала стукати в двері сусідського будинку.
— Тітко Марфо, відчиніть, будь ласка! — закричала вона.
На порозі з’явилася Марфа Іванівна, давня подруга їхньої родини.
— Ларо, що сталося?
— Маму ховати треба, а тато… він усе забув! Ніби його тут немає. Допоможіть!
Марфа Іванівна тяжко зітхнула.
— Ти маєш рацію, Ларо. Буває такий біль, якого людина не витримує. Твій батько не витримав. Не хвилюйся, з похороном ми допоможемо. Валентину всі поважали. А от що з малятами робитимеш?
Це запитання застало Ларису зненацька.
— Тітко Марфо, я не зможу їх забрати. Як я їх підніму? У мене грошей немає. Моєї зарплати навіть на підгузки не вистачить, а їм лікування потрібне.
— Тоді вирішуй у лікарні. Пиши відмову.
Кажучи це, Марфа Іванівна відчувала, як у неї стискається серце. Але кому віддати тяжких немовлят? Лариса молода, безвідповідальна, без копійки за душею. Батько хворий. Інших близьких родичів немає.
«Нехай уже держава подбає, — подумки виправдовувала себе сусідка. — А там, може, прийомна сім’я знайдеться»…
