Життя без прикрас— Тату… маму.
— Мама до рідні поїхала. Скоро повернеться.
— Тату, ти що? Мама вчора померла!
— Ай-ай-ай, Ларо, знову страшних книжок начиталася, — похитав головою Єгор. — От мама приїде, задасть тобі. Краще подивися, яке сонце надворі. Сходи погуляй. Тільки пізно не повертайся, щоб ми з мамою не хвилювалися.
Лариса дивилася на батька з жахом. Руки в неї затрусилися. Не впоравшись із собою, вона вибігла надвір і стала стукати в двері сусідського будинку.
— Тітко Марфо, відчиніть, будь ласка! — закричала вона.
На порозі з’явилася Марфа Іванівна, давня подруга їхньої родини.
— Ларо, що сталося?
— Маму ховати треба, а тато… він усе забув! Ніби його тут немає. Допоможіть!
Марфа Іванівна тяжко зітхнула.
— Ти маєш рацію, Ларо. Буває такий біль, якого людина не витримує. Твій батько не витримав. Не хвилюйся, з похороном ми допоможемо. Валентину всі поважали. А от що з малятами робитимеш?
Це запитання застало Ларису зненацька.
— Тітко Марфо, я не зможу їх забрати. Як я їх підніму? У мене грошей немає. Моєї зарплати навіть на підгузки не вистачить, а їм лікування потрібне.
— Тоді вирішуй у лікарні. Пиши відмову.
Кажучи це, Марфа Іванівна відчувала, як у неї стискається серце. Але кому віддати тяжких немовлят? Лариса молода, безвідповідальна, без копійки за душею. Батько хворий. Інших близьких родичів немає.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.