Але для Михайла це було чимось більшим. Доказом того, що справедливість можлива. Що добро сильніше за зло.
«Знаєш, Мішо», сказав Степанич задумливо. «Я часто думаю про те, що було б, якби ти не вийшов тоді з колонії. Якби ті троє не сплутали тебе із Сизим, ми б так і жили в страху».
«Платили б данину. Мовчали. Може, хтось інший піднявся б?»
«Ні. Не піднявся б. Ми всі були зламані».
«Потрібен був хтось ззовні, хто не боявся. Ти опинився в потрібний час, у потрібному місці». «Або в невдалий час у невдалому місці», усміхнувся Михайло.
«Як подивитися. Для нас — у потрібному». Михайло глянув на сина, який мирно спав у візочку.
Подумав про те, що цей хлопчик зростатиме у світі, де люди не бояться ходити вулицями. Де можна працювати чесно й не платити данину відморозкам. Де справедливість — не порожнє слово.
Це вартувало всіх труднощів і ризиків. Увечері Михайло повернувся додому. Марина годувала Ваню, тихо наспівуючи колискову.
За вікном сідало сонце, фарбуючи небо в рожеві й помаранчеві тони. Михайло стояв у дверях і дивився на свою сім’ю. На жінку, яку кохав.
На сина, якого вже обожнював. На квартиру, яка стала справжнім домом. Десять років зони лишилися в минулому.
Приниження біля воріт колонії, боротьба з Артуром, нічні візити й погрози — усе це тепер здавалося далеким сном. Реальністю була ця кімната. Цей вечір — ці люди.
«Мішо», — покликала Марина, — «іди сюди, Ваня хоче до тата». Михайло підійшов, узяв сина на руки. Маленька людина подивилася на нього каламутними, немовлячими очима й раптом усміхнулася беззубою, але цілком щасливою усмішкою.
«Він тебе впізнає», сказала Марина. «Авжеж упізнає, я ж його батько». Вони сиділи втрьох на дивані й дивилися, як за вікном загоряються міські вогні…
