Це запитання повисло над Дубаєм, мов грозова хмара.
— Я поки що не знаю, мамо, — вичавив він.
Вона мудро промовчала, перетравлюючи його відповідь.
— Знаєш, сину… Головне, щоб ти був там, де твоє серце відчуває спокій. А ми тут упораємося.
Він поклав слухавку й підійшов до вікна. Де його серце? У засніженому Зарічному, серед похилених парканів і рідного чорнозему? Чи тут, у розпеченому мегаполісі, поруч із жінкою, разом із якою він пройшов крізь м’ясорубку інтриг?
Увечері Аміра сама ініціювала цю складну розмову. Вони влаштувалися на терасі, насолоджуючись прохолодним бризом.
— Ти подумки пакуєш валізи? — спокійно спитала вона, не дивлячись на нього.
Він не здивувався її проникливості.
— Думаю про це.
— І якого висновку дійшов?
Максим повернувся до неї.
— Коли я сідав у літак до Дубая, у мене в голові була лише одна мета: заробити грошей, викупити дім і повернутися до свого життя.
— Ти блискуче впорався з цим завданням, — кивнула вона.
— Так. Але проблема в тому, що те моє минуле життя… воно закінчилося. Усе змінилося.
Аміра мовчала, даючи йому виговоритися.
— Я зовсім не планував, що проймуся до вас таким… — він затнувся, підшукуючи точне формулювання.
— Настільки сильним почуттям поваги? — з м’якою іронією підказала вона.
— Так. І не лише ним.
Аміра опустила погляд на свої зчеплені руки.
— Максиме, давай дивитися правді в очі. Мені сімдесят років. Я давно позбавлена романтичних ілюзій. Я прожила довге, жорстоке життя й зовсім не потребую того, щоб молодий чоловік приносив себе мені в жертву з почуття обов’язку.
— Ви помиляєтеся. Це не жертва, — твердо заперечив він.
Вона підвела на нього свої глибокі, проникливі очі.
— А що ж тоді?
Він підійшов до неї впритул.
— Пам’ятаєте, на самому початку ви спитали, чи боюся я до вас прив’язатися? Я тоді ухилився від відповіді. Зараз відповім прямо. — Він витримав паузу, дивлячись у її темні очі. — Я вже прив’язався до вас. Намертво.
Слова прозвучали глухо, але важко, як свинцеві кулі. Аміра довго, не відриваючись, дивилася на нього.
— Це зовсім не схоже на історії про кохання з жіночих романів, Максиме.
— Життя взагалі мало схоже на романи, — всміхнувся він. — І це не мусить бути книжкове кохання. Це мій усвідомлений вибір.
Вітер із затоки ніжно розтріпав її сиве волосся.
— Ти ж розумієш, що казкового фіналу «і жили вони довго й щасливо» в нас не буде? — з сумом спитала вона.
— Я виріс у Зарічному. Там казок не читали, там гарували від ранку до ночі, — відповів він.
Аміра раптом тихо, щиро розсміялася.
— Ти справді неймовірний чоловік, Максиме Воронцов.
Він схилився до неї.
— Я нікуди не поїду. Я залишаюся тут.
— Заради величезної частки у спадку? — з хитрим примруженням уточнила вона.
— Ні.
— Через благородний жаль до мене?
