Життя без прикрас— У кожного свій рахунок із життям, — спокійно сказала Марина.
— Не сердься. Сьогодні хоч поїси по-людськи. Тут кухня відмінна. Бери салати, м’ясо, не соромся.
Він запхав до рота товстий шматок копченого м’яса й продовжив говорити, майже не пережовуючи.
— Марин, а ти де зараз осіла? — Лідія примружилася, розглядаючи її з липким жалем. — У бібліотеці? Ти просто така сама, як і раніше.
— Чому обов’язково в бібліотеці?
— Ну ти завжди була як бібліотекарка. Скромна до безбарвності, тиха, вся в собі.
Кілька людей засміялися. Марина лише подивилася на них і не всміхнулася.
— Я вчилася на харчового технолога.
— Тобто куховарка? — Павло знову розплився в усмішці. — Тільки худувата для такої професії.
— Не куховарка. І спершу прожуй, Крамаренку. Так і вдавитися недовго.
— Не страшно, Кирило врятує.
— Не обіцяю, — сухо сказав Кирило. — Залежно від того, як удавишся.
— Вірю в тебе, хірургу. Хоча зупинитися справді важко. Тут так годують, що хочеться приходити щовечора. Сюди ж не пробитися, кажуть, столики розписані на місяці вперед. Лідо, як ти нас сюди протягла?
Лідія відразу випросталася, ніби тільки й чекала зручного запитання.
— Чоловік домовився. Я сказала, що зустріч випускників має бути в найкращому ресторані міста. Він зрозумів.
— Отже, наказала дістати стіл у «Марині» будь-якою ціною?
— Саме так. Тож дякуйте. Без мене сиділи б зараз у якійсь дешевій забігайлівці.
— Я б і шашлику не відкинув, — буркнув Павло. — Але тутешнє м’ясо — це щось. Щоб харчуватися тут постійно, мені треба продавати не вудки, а щось у сто разів прибутковіше.
Він знову голосно розсміявся, сам задоволений власною дотепністю. Марина опустила погляд на білу скатертину, на акуратно розкладені прибори, на тонкі бульбашки в келиху. Вечір міг минути спокійно, але кожне слово за столом тягло її назад у ті коридори, де вона колись училася не плакати.
— Ми ще сперечалися, прийдеш ти чи ні, — сказав Богдан, накладаючи салат. — Сума ж чимала вийшла. Пам’ятаю, у школі ти вічно не здавала: ні на подарунки, ні на свята, ні на класні потреби. А зараз що, хтось допоміг? Мама?
— Мама померла п’ять років тому.
Богдан на секунду зам’явся, але незручність швидко сховав за колишньою глузливістю.
— Пробач. А той випадок із булочкою в їдальні пам’ятаєте? Тебе потім перед усією школою вичитували. Ледь не вигнали, врятувало тільки те, що відмінницею була.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.