— У кожного свій рахунок із життям, — спокійно сказала Марина.
— Не сердься. Сьогодні хоч поїси по-людськи. Тут кухня відмінна. Бери салати, м’ясо, не соромся.
Він запхав до рота товстий шматок копченого м’яса й продовжив говорити, майже не пережовуючи.
— Марин, а ти де зараз осіла? — Лідія примружилася, розглядаючи її з липким жалем. — У бібліотеці? Ти просто така сама, як і раніше.
— Чому обов’язково в бібліотеці?
— Ну ти завжди була як бібліотекарка. Скромна до безбарвності, тиха, вся в собі.
Кілька людей засміялися. Марина лише подивилася на них і не всміхнулася.
— Я вчилася на харчового технолога.
— Тобто куховарка? — Павло знову розплився в усмішці. — Тільки худувата для такої професії.
— Не куховарка. І спершу прожуй, Крамаренку. Так і вдавитися недовго.
— Не страшно, Кирило врятує.
— Не обіцяю, — сухо сказав Кирило. — Залежно від того, як удавишся.
— Вірю в тебе, хірургу. Хоча зупинитися справді важко. Тут так годують, що хочеться приходити щовечора. Сюди ж не пробитися, кажуть, столики розписані на місяці вперед. Лідо, як ти нас сюди протягла?
Лідія відразу випросталася, ніби тільки й чекала зручного запитання.
— Чоловік домовився. Я сказала, що зустріч випускників має бути в найкращому ресторані міста. Він зрозумів.
— Отже, наказала дістати стіл у «Марині» будь-якою ціною?
— Саме так. Тож дякуйте. Без мене сиділи б зараз у якійсь дешевій забігайлівці.
— Я б і шашлику не відкинув, — буркнув Павло. — Але тутешнє м’ясо — це щось. Щоб харчуватися тут постійно, мені треба продавати не вудки, а щось у сто разів прибутковіше.
Він знову голосно розсміявся, сам задоволений власною дотепністю. Марина опустила погляд на білу скатертину, на акуратно розкладені прибори, на тонкі бульбашки в келиху. Вечір міг минути спокійно, але кожне слово за столом тягло її назад у ті коридори, де вона колись училася не плакати.
— Ми ще сперечалися, прийдеш ти чи ні, — сказав Богдан, накладаючи салат. — Сума ж чимала вийшла. Пам’ятаю, у школі ти вічно не здавала: ні на подарунки, ні на свята, ні на класні потреби. А зараз що, хтось допоміг? Мама?
— Мама померла п’ять років тому.
Богдан на секунду зам’явся, але незручність швидко сховав за колишньою глузливістю.
— Пробач. А той випадок із булочкою в їдальні пам’ятаєте? Тебе потім перед усією школою вичитували. Ледь не вигнали, врятувало тільки те, що відмінницею була.
У теплі ресторану Марину раптом пройняв холод. Для них це була смішна шкільна байка. Для неї та булочка й досі відгукувалася голодом, соромом і кислим печінням у грудях…
