Таксист не взяв із неї грошей за поїздку. А за тиждень вона дізналася, ким він є насправді

— Дванадцять років.

Він не став охати, не почав утішати порожніми словами, не вимовив звичного: «Та зараз усіх скорочують». Просто помовчав, увімкнув поворотник і перелаштувався в сусідню смугу. У цьому мовчанні було більше поваги, ніж у багатьох співчутливих промовах.

— Я за кермом уже двадцять п’ять років, — промовив він нарешті. — Раніше вантажі возив важкими дорогами, тепер людей. Уночі всякого наслухаєшся. Особливо жіночих історій.

Марина спробувала всміхнутися, але вийшло тільки гірко.

— І що ви зазвичай кажете?

— Та що тут скажеш? — Він тихо хмикнув. — Життя схоже на зимову дорогу. То рівно їдеш, то яма під колесом. Головне — не зупинятися посеред холоду.

— А якщо бензин скінчився? — спитала вона, сама здивувавшись, що продовжила розмову.

— Тоді шукаєш, у кого попросити каністру, — відповів він. — Або йдеш пішки. Але все одно не лягаєш у сніг.

Цього разу усмішка все ж майнула на її обличчі. Слабка, ледь помітна, але справжня. Водій побачив її в дзеркалі й нічого не сказав, тільки трохи приглушив радіо, хоча воно й так ледь чутно шепотіло якісь нічні новини.

Коли машина зупинилася біля її під’їзду, Марина кілька секунд не рухалася. Старий будинок темнів за дощовою пеленою, у кількох вікнах горіло світло. Десь там, на четвертому поверсі, діти чекали вечері, пояснень, звичного маминого «я скоро». Їй раптом не хотілося виходити з цієї машини, бо за дверима знову починалося її життя, а тут ще можна було кілька митей сидіти в теплі й нічого не вирішувати.

Потім вона дістала гаманець. Усередині лежали останні гроші. Вона відрахувала половину — приблизно стільки, скільки показував лічильник, — і простягнула вперед. Пальці тремтіли, купюри були трохи вологими від її рук.

Водій подивився спершу на її тремтячі пальці, потім на купюри, тоді підвів очі до дзеркала заднього виду. У цю мить Марина вперше роздивилася його обличчя: втомлене, просте, зі зморшками біля очей і короткою бородою, в якій сріблилася сивина. У нього було обличчя людини, яка багато бачила, мало спала й давно перестала дивуватися людському горю, але не перестала на нього відгукуватися.