— Треба. Перший онук — це святе.
Альона дивилася на конверт. Не на мене, на конверт. Взяла з рук Максима, зазирнула всередину, перерахувала купюри. Швидко, звичним рухом, як касирка, кивнула. Ні «дякую», ні усмішки. Ніби прийняла належне.
Вони пішли. Я залишився стояти посеред кімнати з відчуттям, якому не міг дати назви. Радість — так. Але присмак був дивний. Як сахарин замість цукру. Ніби солодко, але щось не те.
У ті дні я якраз почав великий аудит для нового клієнта. Документів — стос. Я купив зошит у клітинку, товстий, у твердій обкладинці. Для записів, розрахунків, позначок. Це був мій метод. Завжди все фіксувати. Кожну цифру, кожну нестиковку, кожну дату. Коли тримаєш факти перед очима, картина складається сама.
Зошит лежав на столі, поруч із клавіатурою. Я не знав тоді, що за якийсь час він поїде зі мною в місце, яке мені й не снилося. А поки життя йшло. Тихе, звичне. Клієнти, цифри, кава. Дзвінки Максимові, які дедалі частіше лишалися без відповіді. Я вмовляв себе: буде онук — усе налагодиться. Станемо родиною. Альона пом’якшає, коли з’явиться дитина. Матері — вони інші. Я вірив у це, як вірять у баланс. Якщо одна сторона просіла, інша колись підтягнеться.
Ціна квартири
Перший дзвіночок пролунав тихо. Навіть не дзвіночок — шепіт. Альона подзвонила мені сама. Уперше. Голос був солодкий, як мед, яким заливають рану. Ніби приємно, але пече.
— Борисе Сергійовичу, у нас із Максимом до вас розмова. Можна ми заїдемо?
Я зрадів. Наївно, як дитина, якій пообіцяли морозиво.
Вони приїхали ввечері. Альона сіла навпроти, поклала руки на стіл, долонями вниз, по-господарськи. Максим улаштувався поруч із нею, трохи позаду. Як завжди, на пів кроку позаду.
— Борисе Сергійовичу, ми подумали… — почала Альона рівним діловим тоном. — Дитині потрібна прописка. А ваша квартира, вона ж на вас оформлена. Може, переоформите на Максима? Для онука. Щоб усе було по-людськи.
Я подивився на сина. Він не підвів очей. Сидів, втупившись у підлогу, і м’яв край скатертини.
— Квартира залишиться онукові, — сказав я спокійно. — За заповітом. Я вже думав про це, але не зараз. Я тут живу, я тут працюю. Мені нікуди йти, Альоно.
Вона відкинулася на стільці. Обличчя не змінилося, жоден м’яз. Але щось у повітрі стало кислим. Як молоко, яке ще не скисло, але вже на межі.
— Але ж це для онука, — повторила вона. І в голосі проступило те, що вона намагалася сховати за ввічливістю. Роздратування. — Ви ж хочете для нього найкращого? Чи вам квартира дорожча?
Останнє слово вона вимовила тихіше за решту, але я його почув. «Дорожча». Ніби я обирав між бетоном і кров’ю. Ніби це був торг.
— Саме тому — за заповітом, — відповів я. — Так надійніше. Для всіх.
Запала тиша. Максим, як і раніше, мовчав. Альона повільно встала, смикнула кофту.
— Гаразд. Ми поїхали…
