— Приємно познайомитися, Борисе Сергійовичу, — сказала вона.
Голос рівний, очі повз мене. Дивилася на стіни, на стелю, на метраж. Я тоді не надав цьому значення. Подумав, соромиться. За супом говорила переважно вона. Максим кивав. Я спитав, чим займається. «У сфері нерухомості». Я спитав, звідки родом. «Із передмістя».
Короткі відповіді, довгі паузи. Максим дивився на неї, як на людину, яка знає правильну відповідь на будь-яке запитання. Я впізнав цей погляд. Сам колись так дивився на свою дружину. Тільки дружина дивилася у відповідь так само, а Альона дивилася на Максима лише тоді, коли їй щось від нього було потрібно.
Вони пішли. Я помив посуд і сів за стіл. Суп вистиг у каструлі, Альона майже не їла — колупала ложкою, кривилася. Максим їв за двох, хвалив, але якось поспіхом, ніби боявся затриматися довше, ніж належить. Я помітив: коли він потягнувся по добавку, Альона торкнула його під столом за коліно. Легкий рух, але Максим одразу відсунув тарілку.
Тривоги не було. Було щось інше. Неясне, як цифра, що не сходиться в балансі. Ще не помилка, але передчуття помилки. Я відмахнувся.
Дарма.
Чужа родина
За кілька місяців Максим став телефонувати рідше. Зустрічі скоротилися до свят, потім рідше за свята. Я запрошував на дні народження, він відмовлявся: «Альона не хоче, у нас плани, давай наступного разу». Наступний раз не наставав.
На мій день народження він подзвонив о десятій вечора. Поспіхом, зім’ято, на тлі чувся телевізор і голос Альони.
— З днем народження, тату. Вибач, що пізно, закрутився.
Я сказав: «Нічого». Він поклав слухавку за тридцять секунд.
Я приїздив сам, кілька разів. Із продуктами, з домашнім. Максим відчиняв двері, впускав, але було видно: він озирається назад, перевіряє, чи не чує Альона. Як хлопчисько, який ховає цигарку за спиною. Одного разу я привіз пиріг. Дружина пекла за цим рецептом, я навчився повторювати. Максим з’їв шматок, очі заблищали. «Як мамин». А потім здригнувся, ніби згадав, що це відчуття йому не дозволене.
Одного разу я не витримав. Ми стояли на кухні їхньої орендованої квартири, Альона пішла до подруги, і я сказав:
— Максиме, що відбувається? Чому ти ховаєшся?
Він сіпнувся, як від удару. Щелепа стислася, очі потемніли.
— Не лізь у нашу сім’ю, — кинув він крізь зуби. — У нас усе нормально. Ти просто не звик, що я тепер не сам.
Я хотів відповісти, але побачив, як у нього побіліли кісточки пальців. Він стискав склянку так, що та могла луснути. І я промовчав. Були речі, які я, бухгалтер, звик перевіряти двічі. Але до сина не можна було підійти з калькулятором.
Те, що сталося далі, перевернуло все. Максим і Альона прийшли до мене разом. Я здивувався: вони давно не заходили без причини. Альона сіла на краєчок стільця, Максим м’явся біля дверей.
— Тату, у нас новина, — сказав він і усміхнувся. Уперше за довгий час усміхнувся по-справжньому, як у дитинстві, коли приносив щоденник із відмінними оцінками. — Альона вагітна, ти станеш дідом.
Щось обірвалося й зшилося всередині водночас. Я встав, обійняв сина, міцно, по-справжньому. Максим здригнувся, ніби відвик від обіймів. Потягнувся до Альони, вона відступила на пів кроку, але руку потиснула. Пальці холодні, хватка коротка.
Я поліз у шафу по конверт. Відкладав на чорний день. Але який день чорніший за порожнечу, а який світліший за онука? Простягнув гроші Максимові.
— На дитячу кімнату. Облаштуйте. Купіть усе, що треба. Ліжечко, візочок, що потрібно.
Максим узяв. Очі заблищали.
— Тату, ти що? Не треба було.
Я відмахнувся:
