Вони крізь сльози говорили, що у нього, цілком здорового й міцного хлопця, ще попереду ціле довге повноцінне щасливе життя, і зв’язувати себе узами шлюбу з людиною, яка вмирає, не варто. А сама вмираюча, бліда як крейда Тая, попри всю очевидність, уперто жила крихкою дівочою надією на диво й одужання. Вона свято до останнього подиху вірила в своє одужання, продовжуючи малювати в уяві яскраві картини їхнього спільного щасливого побуту.
Крізь постійні сльози, що підступали від нестерпного болю й наростаючої слабкості, вона гаряче запевняла плачучого поряд Льошу, що вони неодмінно одружаться. Вона ледь чутно шепотіла пересохлими потрісканими устами, що та довгоочікувана подія станеться щойно цей дивний затяжний недуг відступить від її змученого тіла. Навіть у такому вкрай тяжкому напівсвідомому стані вона продовжувала будувати плани і щиро збиралася трохи підшити висить у шафі весільну сукню під свою виснажену фігуру.
У моменти важкого бреду вона мріяла про скоре народження їхніх спільних красивих діточок і довге безхмарне, надзвичайно щасливе подружнє життя в їхньому майбутньому затишному домі. Її незмінно вірний до кінця наречений усіма своїми прагматичними та крихкими силами підтримував ці світлі, але зовсім нездійсненні гіркі фантазії. Щодня він ласкавими словами вселяв у її згасаючу свідомість твердий непохитний оптимізм про повне одужання й довге життя.
При цьому він із нестерпним, буквально розриваючим його грудей болем мовчки, стискуючи зуби, споглядав цю страшну, дико несправедливу трагедію. Він власними очима бачив, як загальний фізичний стан його найріднішої, найніжнішої на всьому білому світі дівчини стрімко й безповоротно погіршується з кожним новим днем, прожитим у муках. Вони, всупереч усім законам логіки й песимістичним прогнозам лікарів, залишалися нерозлучними до останнього важкого зітхання змученої недугою дівчини.
Лише одному своєму вірному, надійному Льоші вона цілком і без сорому довіряла доглядати за своїм стрімко слабшаючим, виснаженим смертельною хворобою тілом. Він надзвичайно обережно, неймовірно ніжно піднімав її легке як пір’їнка тіло з лікарняної постелі, щоб акуратно підправити збите вночі подушки. Закоханий юнак терпляче годинами годував свою згасаючу кохану з маленької ложечки домашнім наваристим бульйоном і дбайливо поїв прохолодною освіжаючою водою.
І ось одразу після завершення світлих різдвяних свят, коли вся природа мирно спала під пухким білим снігом, у їхній дім прийшло найстрашніше. Життя цієї надзвичайно доброї, лагідної й юної красуні тихо, без єдиного крику чи скарги назавжди обірвалося в оточенні найрідніших людей. У відкритій дерев’яній труні, вбрана в усю свою розкіш, так ні разу й не одягнену на власне весілля білу сукню, вона здавалася зовсім неземною істотою…
