— Надійний. Щоб не зламали.
— Зрозумів. Дві години, чекайте мене вдома.
Вона повернулася додому і почала збирати речі Андрія. Методично, не поспішаючи. Одяг з шафи — у валізу. Взуття, бритва, зубна щітка, книги з його полиці. Все, що належало йому. Дві великі валізи набилися швидко. Катя витягла їх у передпокій, поставила біля дверей. Подивилася на квартиру. Без його речей вона здавалася просторішою, світлішою. Наче тягар зняли.
У двері подзвонили. Слюсар приїхав раніше терміну, невисокий чоловік років сорока з ящиком інструментів.
— Доброго дня! Замок міняти?
— Так. Ось цей, — Катя показала на вхідні двері.
Майстер присів, оглянув замок.
— Старий зовсім. Клацне легко, якщо захочуть. Поставимо хороший, циліндровий. З таким навіть професіоналу доведеться поморочитися.
— Ставте.
Він дістав інструменти, почав працювати. Катя стояла поруч, спостерігаючи. Старий замок зняли швидко, новий встановлювали довше: майстер приміряв, підганяв, перевіряв.
— Готово, — він випростався, простягнув їй два ключі. — Перевірте.
Катя вставила ключ, повернула. Замок клацнув м’яко, надійно. Вона відчинила двері, зачинила знову. Все працювало.
— Чудово! Скільки?
Розплатившись, вона провела майстра і зачинила двері на новий замок.
Сіла на диван, подивилася на годинник. Пів на четверту. Ще дві з половиною години до приходу охоронця. Катя дістала телефон, відкрила планшет Андрія, який все ще лежав на журнальному столику. Зробила скріншоти всіх повідомлень з Оленою. Фотографії, листування — все. Надіслала собі на пошту. Потім видалила сліди, очистила історію, закрила месенджер.
Телефон завібрував. Повідомлення від мами: «Катю, ти сьогодні до Оленки приїдеш?»
Вона запитує. Катя посміхнулася. Цікаво, що Олена каже батькам? Напевно, що Катя обіцяла приїхати, але не приїжджає.
Вона набрала відповідь: «Сьогодні не зможу, мам. Справи. Завтра, можливо».
Поставила телефон на беззвучний режим. Сьогодні вона не буде ні з ким розмовляти. Тільки з Андрієм.
О шостій вечора в двері подзвонили. Катя подивилася у вічко: на майданчику стояв великий чоловік у чорній куртці, з коротко стриженим волоссям.
— Дмитро, з агентства захисту, — представився він, коли Катя відчинила двері.
— Проходьте.
Він увійшов, оглянув квартиру, кивнув, побачивши валізи біля дверей.
— Значить, так. Ваш чоловік прийде, спробує увійти. Ключ не підійде. Почне дзвонити, стукати. Ви відчините, я буду поруч. Поясните ситуацію, віддасте речі. Якщо почне погрожувати, застосовувати силу — я втручуся. Все зрозуміло?
— Зрозуміло. Добре. Чекаємо.
Вони сіли у вітальні. Катя увімкнула телевізор для фону, але не дивилася. Дмитро сидів мовчки, гортаючи щось у телефоні.
Час тягнувся повільно. О пів на восьму в двері вставили ключ. Повернули. Замок не відчинився. Знову повернули, сильніше. Тиша. Потім дзвінок у двері. Катя встала. Дмитро теж піднявся, став поруч із нею, трохи позаду. Вона підійшла до дверей, подивилася у вічко. Андрій стояв на майданчику, похмурий, роздратований.
— Катю, відчини! — гукнув він. — Що за фігня із замком?
Коментування закрито.